Розділ «Про мавп, борошно і гватемальський День незалежності»

– Та не кажи. Самому аж не віриться. Ще вчора республіканський флот налічував сім катерів, а на Усумансінті було цілих дві прикордонні застави. А вже сьогодні кількість застав зменшилась на 50 %, і один катер взяли на абордаж. О, життя пішло! Що то далі буде? Молюся, щоб ці двоє забралися звідціля раніше, ніж прибудуть регулярні війська. Бо, так і знай, переб’ють всіх наших к чортам. Жаль буде, коли стільки війська ні за що поляже…

– Та то ще дрібниці. Ти уяви, що від нашої армії лишиться, якщо вони зостануться тут хоч на тиждень? – скрушно похитав головою кучерявий. – Флоту, вважай, уже нема – по одному катеру на день, та й то, мабуть, не вистачить.

– Таки-так, аміґо, схоже, важкі часи настали…

Якби у мене були вуса, я б зараз їх хвацько підкрутив. Але вусів у мене не було, тому вийшло так, ніби я втер соплі.

– Мужики, – сказав я їм, гордо випнувши підборіддя, – українці всі такі!

Гватемальці аж поприсідали і закивали головами.

– Sí, señor! Дозвольте йти, сеньйоре? – тихенько спитався лисий.

– Шуруйте, – сказав я.

Вони крутнулися на місці і заспішили геть, тягнучи за собою мішок.

– Е ні, стійте! – нараз викрикнув я.

Латиноси підскочили, розвернулись і миттю подріботіли назад.

– Так, сеньйоре! Ми вас слухаємо, сеньйоре!

– А вам катера не треба, хлопці? Віддам недорого. Знімете кулемет, перефарбуєте трохи, і можна хоч завтра в океан на рибалку…

6–7 лютого; 1 – 25 квітня; 23 травня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)