Розділ «Як справжні мужики в коханні освідчуються»

Тьомик невиразно стенув плечима.

– Я хотів тобі дещо сказати… – почав напарник, і його пика миттю набрала дуже серйозного вигляду.

– Я тебе уважно слухаю.

– Просто… я тут довго думав, ну, про це… ну, про себе і про інших, як вони… ми… цейво… – Тьомик взагалі-то неперевершений оратор, але цього разу він щось і двох слів до пуття не міг зліпити. – Ну, ми тиняємося світом, нічого суспільно– корисного не робимо, толку від нас ніякого, і потім після нас й сліду на землі ніякого не лишиться…

Тут я хотів втрутитися і заперечити, що на місці однієї прикордонної застави після нас залишилося нічогеньке таке згарище, а діти дона Педро Сесіліо Раміреса ще хтозна на кого будуть схожі, але Тьомик не дав мені сказати.

– А ще, чувак, знаєш, оці мої гульки постійні. Це ж не може тривати вічно. Я… ми… як оце в Україну повернулися… я тут сам, зовсім сам. Розумієш? У всіх власні родини, дітки, всі ввечері гуртом за столом збираються. А мені що? По дискоклубах вештатися, нових шльондр шукати? Та, знаєш, уже й на дискоклуби якось не тягне…

Я нічого не розумів і почухав потилицю.

– Чувак, це на тебе хандра найшла після повернення в наш холодний клімат, – припустив я, намагаючись заспокоїти напарника. – То все мине, не переймайся.

Але Тьомик наче й не чув мене.

– А я все думаю, Максе, може, пора вже вгомонитися, осісти… ну, там, сім’ю завести… – Тьомик глипнув на мене. – Максе?… Максе?! Агов, що з тобою?!

Я вдавився огірком, звалився з підвіконня і ледь не помер.

Слід віддати належне Тьомику. Він не розгубився і одразу кинувся до мене, кілька разів добряче стусонувши по спині.

– Ти шо-о, дурак?!! – нарешті прохрипів я, відхаркуючись.

– Вибач, я не хотів так сильно.

– Та я не про спину! Я про твоє одруження!

Я, звісно, розумію, що тоді в літаку, мабуть, таки добряче Тьомик налякався. Але щоб аж так?! Врешті-решт я оклигав і всівся ближче до столу, готовий розрадити товариша у цю скрутну для нього годину. Тьомик похнюплено схилився над тарілкою і длубався виделкою в пересмаженій картоплі.

– Дімона Космонавта пам’ятаєш? – зненацька почав Артем (Дімон – то наш давній спільний знайомий). – І ту його дівулю, Анастасію Павлівну, яке вже в 22 роки працювала в Міністерстві фінансів.

– Це та, що йому повсякчас життя псувала і три роки кров з нього літрами кубрячила?

– Во-во! Вона.

– Бідний Дімон, – я аж язиком прицмокнув. – Він теж, правда, хлоп не подарунок, але вона… Пригадую, він тоді мало не щодня присягався, що колись приб’є її… Так що він з нею зробив?