– Служба безпеки польотів, – чемно представився один з незнайомців. – Будь ласка, ви не могли б повернутися і зайняти своє місце у салоні.
– Як ви смієте мені наказувати?!
– Поверніться на своє місце, – працівник служби безпеки різко підвищив голос, – інакше ми будемо змушені застосувати силу.
Затамувавши подих, крізь шпарину над кришкою я слідкував за розвитком подій.
– Вам це так просто не минеться, – огризнувся мексиканець, хоча стало помітно, що зухвальства і запалу в його голосі поменшало. – Ви не розумієте, він вдув моїй дружині!
– Я все розумію, – все так же чемно відповідав працівник служби безпеки, – але це ще не привід здіймати бійку чи галас посеред салону авіалайнера, – його голос звучав твердо і не допускав заперечень. – Ви лякаєте інших пасажирів. Повторюю востаннє: поверніться назад, займіть свої місця і, будь ласка, не залишайте їх до завершення польоту.
Рамірес ще трохи полаявся, певно, по інерції, але врешті-решт голоси віддалились. Хорхе і його бос повернулись на свої місця у салон бізнес-класу.
4
Утім, наша схованка ще не означала повного порятунку. Літак мав, як не крути, тільки один вихід…
Через довгих десять годин «Boeing-747» успішно приземлився в аеропорту Барахас поблизу іспанської столиці. Увесь цей час я почувався достеменно наче доісторична скам’янілість: мої суглоби заніміли, а м’язи затерпли так, що годі було й поворухнутися.
Тож, коли капітан вимкнув табло «Застебнути ремені» і пасажири відкрили багажні полиці, ми з Тьомиком, спресовані й задубілі, наче два колобки, звалилися мексиканцям прямо на голови.
Швидко порадившись, ми вирішили залишатись поки в салоні літака, сподіваючись, що дон Педро облишить сподівання нас перехопити, а вже потім якось прориватися до виходу.
Однак бортпровідники, які оглядали салон, після того, як його залишили пасажири, дуже скоро виловили нас поміж сидінням. Попри нелюдський спротив, погрози і прокляття мене й Тьомика насильно випхали з літака.
Неохоче протюпавши кілька метрів уперед, я обережно виглянув зі сталевого рукава, який з’єднував літак з аеропортом. Артем присів і обстежував прилеглу територію, визираючи з-під мого плеча.
– Вони тут… – ураз злякано прошамкотів мій напарник, – …чекають.
Я прослідкував за його поглядом і вп’явся очима прямо в дона Педро Сесіліо Раміреса. Він стовбичив коло ескалатора, який вів до входу в міжнародний термінал аеропорту Барахас, – по суті, єдиного виходу з ґейту, куди пришвартувався наш 747-ий. Поряд з ним стирчали двоє дебелих смаглявих громил, в одному з яких можна було впізнати Хорхе. Трохи далі, закинувши ногу на ногу, сиділа донья Роза, зосереджено вивчаючи манікюр на пальчиках. Наче нічого й не сталося.
– Що робити? – запанікував Тьомик.
У цей момент наркобарон помітив наші опецькуваті голови, які стирчали з проходу, щось сказав своїм bodyguards, після чого вони всі втрьох нестерпно розреготалися. Вони не поспішали, нам справді не було куди діватися.
Я закрутив довбешкою навсібіч, гарячково шукаючи виходу з цієї, м’яко кажучи, делікатної ситуації. Зала очікування перед ґейтом, відмежована від приміщення терміналу прозорими перегородками, стояла порожньою – усі пасажири посунули на паспортний контроль. Всередині залишились тільки ми з Тьомиком, дон Педро та його люди.
Зненацька я примітив двох поліцейських чи працівників служби безпеки, чи як їх там ще називають в аеропортах, які ліниво проходжалися вздовж протилежної стіни ґейту, прямуючи до службового виходу. Вони були одягнуті в чорну з синім уніформу – штани і футболки, а на поясах носили гумові кийки та газові балончики.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Навіжені в Мексиці» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Як справжні мужики в коханні освідчуються“ на сторінці 6. Приємного читання.