Розділ «Як справжні мужики в коханні освідчуються»

Відтак Артем наперекір усьому зібрав у кулачок усю свою відвагу, зазирнув точно у вічі дівчині, незграбно вручив їй квітку і опустився на одне коліно.

Я затамував подих. Я не міг повірити власним очам. Ну, невже? Це просто неймовірно! Щось зараз має статися! Зараз почнеться кінець світу! Чи, може, будинок завалиться. Або хоча б коняка почне народжувати!

Але оскільки ви зараз читаєте ці рядки, то розумієте, що з кінцем світу довелося почекати. Тьомик узяв руку дівчини в свою і промовив тремтячим голосом:

– Я накоїв чимало дурниць, я постійно робив усе не так і незаслужено ображав тебе. Я був неправий. Але… в усьому світі я не знаю дівчини, кращої від тебе. Виходь за мене заміж…

Отак-от скромно й невигадливо. Котрась із сусідок тихо схлипнула. Навіть у мене, слона товстошкірого, десь зашкрябало у грудях.

На мить запанувала тиша, і всі погляди перекинулися на Альону. Дівчина не здавалась ні розчуленою, ні розгубленою. Її погляд та постава випромінювали рішучість і навіть трохи зверхності. Вона пригадувала всі ті страждання, які натерпілася через цього синьоокого блондина, що нині стояв перед нею, смиренно спустившись на одне коліно, всі ті сльози, які темними ночами лила на подушку, всіх його хвойд, усі його втечі й повернення. І вона ладналася сказати «ні». Холодне, жорстоке та безапеляційне «ні». Вона хотіла послати до дупи цього гульвісу, покарати його, показати, яка вона сильна та незалежна.

Проте Альона бачила мене, своїх батьків та сусідів, бачила білосніжну кобилку за Тьомиком, тримала в руках пахучу чорну троянду, відчуваючи унікальність та піднесеність моменту, розуміючи, що жодна інша з отих хвойд не удостоїлась цього. А ще вона знала: Тьомик не з тих, хто проситиме двічі. Якщо вона зараз відмовить йому, більше він не скаже їй і слова. Хтозна, ще, може, й застрибає на радощах, понесеться галопом у привільне поле й іржатиме, мов той жеребець на вигоні. Дівчина розуміла: другого шансу не буде.

Відтак Альона подивилася Артему в очі й, замість холодного, жорстокого та безапеляційного «ні», м’яко проказала:

– Так, я згодна!

Наступної миті хлопець з дівчиною злились в смачному поцілунку. Такі, знаєте, тільки у голівудському кіно показують, і завше наприкінці фільму.

Ось так воно буває… Артем поступився своїми принципами, Альона поступилась своєю гордістю, і обоє за якусь мить стали безмежно щасливі від того.

Люди, які ще хвилину тому стояли закляклі, наче у мавзолеї, поволі розворушилися. Мама Альони безгучно заплакала. Дехто із сусідів стиха зааплодував. Навіть Альонин тато і той зм’якшився і поліз до мене обніматися, витираючи шмарклі сокиркою.

– До останнього не вірив… ну просто не міг повірити, – розчулено шепотів старий.

І тільки орангутанг Вася лишився вельми розчарованим таким розвитком подій і переминався з ноги на ногу біля дверей під’їзду, похнюплено переводячи погляд з Альони на Артема, а потім на мене.

Зрештою Тьомик вивільнився з цупких обіймів своєї нареченої і попрямував до мене, щоби подякувати за все, що я для нього зробив. Я невпевнено відступив крок назад і відвернувся.

– Ти що, плачеш, Максе? – здивовано спитав Тьомик.

– Та то так… то мошка в око попала, – стиха промовив я, ще більше відвертаючись від напарника.

6 лютого, 21–28 червня, 14 липня, 20 грудня 2009 // Київ, Стокгольм (Швеція), Ліма (Перу), Флоріанополіс (Бразилія)