Розділ «Як справжні мужики в коханні освідчуються»

Ось так-то краще! Поліцейський зразу розкумекав, що ми хотіли, і заволав фальцетом, неначе Паваротті. На його заклик до місця події блискавично збіглася ще ціла купа накачаних охоронців правопорядку. Нас із Тьомиком скрутили в баранячий ріг, надавали кийками по сраках і поволокли в аеропортовий ізолятор.

Тим самим вивівши прямо з-під носа дона Педро і його прихвоснів.

5

Нас протримали в ізоляторі майже цілу добу, після чого провели під конвоєм до посадкового ґейту і запхали в літак «Міжнародних українських авіаліній», який незабаром відлітав на Київ. На завершення я навіть розчулився і гаряче потиснув руки іспанським поліцейським, чим викликав їхнє сильне здивування.

За весь час, поки нас теліпало над Європою, ні я, ні Тьомик, не зронили ні слова. Обоє сиділи набурмосені, як бурундуки. Я сердився на Артема через його останню вихватку по дорозі від Мехіко до Мадрида, Артем сердився на мене за всю Мексику.

Через три години, так і не вимовивши ні словечка, ми благополучно приземлилися в аеропорту Борисполя.

Рідна земля невідь-чому подіяла на Тьомика вкрай негативно, і його настрій ще більше погіршився. Коли мій напарник врешті зволив заговорити, то зробив таку заяву, від якої в мене просто відібрало мову:

– Я, мабуть, застудив собі нирки. І це все через тебе! Це все ти винен!

– Що-о?

– Якби ти не ліз не в свої справи і не виламував двері в літаку, все обійшлося б…

Він навіть не захотів їхати в одному таксі зі мною. На прощання, уже сідаючи в машину, Тьомик ображено кинув мені:

– Не забувай, ти все ще винен мені дванадцять тисяч доларів.

Я змовчав, а він хряснув дверцятами і поїхав. Однозначно: тривале перебування у Мексиці шкодить здоров’ю нормальних людей.

По дорозі додому я раз за разом прокручував у голові те, що сталося після приземлення в Мадриді. Насправді ми не посварилися. Ми ж ніколи не сваримось. Просто так склались обставини. Я знав, що Тьомик незабаром відійде, відновиться і ми обов’язково помиримось. От тільки я не збирався першим йти назустріч. А що, може, ви зробили б перший крок, маючи за плечима боргу на дванадцять кусків зелені? Отож-то…

…Відтоді ми з Тьомиком не бачилися кілька місяців.

Я влаштувався офіціантом в одному з солідних ресторанів Києва і зажив більш-менш добропорядним життям. Спогади про невдачі та негаразди, які випали на нашу долю в Мексиці, з часом згладилися, і невдовзі я почав розглядати мексиканську авантюру не як фіаско, а як сукупність невикористаних можливостей, які не використалися через вплив цілком конкретних і об’єктивних несприятливих обставин.

Що робив увесь цей час мій друзяка, я й гадки не маю. Найбільш імовірно, що просто байдикував, адже працювати йому тепер уже було не треба.

Та ось одного весняного вечора, десь всередині травня, коли всі дерева в Києві, наче по команді, починають масово обростати листочками, у мене в квартирі задзвонив телефон. Ця, здавалося б, нікчемна подія ледь не призвела до моєї ґвалтовної кончини шляхом розриву серця. Річ у тім, що мені ніхто не дзвонив на домашній телефон от уже років з три і… я просто забув, що він у мене є. Тож, коли та клята машинерія (котру невідомо чому досі не відключили за борги) задеренчала у мене під ліжком, я замалим не віддав Богові душу.

Кілька секунд я вагався, але згодом зрозумів, що телефонувати може лише одна людина.

– Алло.