Розділ «Частина 3 І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?»

Дівчата, Яринині подруги, прибрали гарно у хаті, застелили лавки ряднами, поначіплювали паперових квіток на сволок, повимивали гарно круглі шибки. Менші сестри, Тетяна з Явдохою, замели подвір’я. А горілку вже аж на саме весілля позносили родичі.

Музик твоя мати, Міловице, на Яринине весілля найняла в борг, аби все як у людей було.

Плаття Ярині пошили із марлі, а не з тої матерії, яку вона собі вибрала. Але, пам’ятаєш, Міловице, багато дівок у селі вашому йшли під вінець ще й не в такім одязі…

Вінка для молодої тоді замовили у жінки, що їх робила з білих квіток у парафіні. Такий був гарний віночок аж до вечора, а тоді й зів’яв – пом’явся.

І зібрала твоя мати Горпина у Яринину скриню на нове хазяйство кілька сорочок нових, хусток та велике рядно – ото й усе було її за дочкою придане. А за тобою, Міловице, й того не дала.

«Були б дали тобі, дочко, більше, але ж батько гроші поклав у банк! Тож вибачай!» – все ж не втерпіла твоя мати Горпина, Міловице, коли скриню ставили на воза, та й дорікнула німому батькові.

Закрила за возом ворота твоя мати, Міловице, й зітхнула тяжко, а зайшла у хату, тільки хотіла чоловікові пожалітися, а він – шусть на піч!

Ярина ж після весілля зовсім перебралася жити до чоловікових батьків.

«Якби ж тільки Тимко скоріше повертався, – не переставала журитися за сином твоя мати, Міловице. – Купив би собі волів, оженився, поставив би нову хату, він у мене один син! І син у мене ж не якесь ледащо!» І говорила мати, й говорила, а батько все мовчав.

І просидів так, Міловице, твій батько на печі аж до пізньої осені. Сидів і все щось думав, нікого не хотів бачити і ні з ким не говорив, навіть із дітьми, з розуму спав.

«Зовсім пропав мені чоловік! – плакалася твоя мати Горпина. – Каліка став мій Кіндрат, та й годі! І спасу ніякого немає, ні порятунку».

Вже аж на весну Горбань Петро, хрещений батько Тимка й твоїх батьків кум, вирішив був вшивати соломою клуню. А в селі вашому, Міловице, ніхто так гарно не міг вшивати верх, як твій батько Кіндрат. Але, всі знали, яка з ним сталася біда: заслаб твій батько на голову.

«Сидить, бідолаха, на печі й німує», – розказувала людям твоя мати, Міловице, як хто питав.

«То, може, я сам прийду й попрошу», – питався у твоєї матері, Міловице, кум Петро, щоб пішов вшивати йому твій батько клуню.

«Як хочеш, то йди і проси, однаково знаю, що толку з того ніякого не буде, Кіндрат не почує тебе однаково! А як почує, то не пойме», – зітхала. Бо знала мати твоя, Міловице, що нічого з тих запросин не буде – став калікою її чоловік зовсім.

Але Петро Горбань пішов.

«Агов, Кіндрате! До тебе кум прийшов», – гукнула мати до печі, але твій батько Кіндрат її не чув.

«Кидай, Кіндрате, вже ту дурість та йди до мене клуню вшивати!» – заглянув за фіранку батьків кум Петро.

І Петра, Міловице, твій батько послухав. Пововтузився він трохи, а тоді з печі зліз та й пішов разом із кумом своїм до його двору.

А в селі всі знали, що Петра Горбаня батько добре знався на лікуванні. Вмів дід збирати трави нужні, настоював їх на меду й лікував людей.