Розділ «Частина 3 І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?»

І хоч у селі й була тепер лікарня, то перед тим, як хто мав туди йти, першим ділом біг до діда Горбаня, бо той точно міг усякій біді зарадити. Пошепче щось дід над баночкою з ліками та й віддає. Колись у селі так лікувалися.

Твого Ілька батько Ксень Чуйко міг будь-яку кістку людині вправити, а Горбань Петро – всяку болячку із тіла вигнати. У свого батька знахарства навчився і його син Петро.

От як пішов твій батько, Міловице, з Петром із двору, то матері неначе який камінь упав із плечей, аж розвиднилося у голові твоїй матері. Бо пішов твій батько вперше від Умані межи люди!

Цілий день робив твій батько, Міловице, у свого кума Петра, бо вже хто-хто, а він був гарним майстром! От і розворушився там при роботі та між людей, і за стіл із усіма пішов.

А вже за столом із стравою дав йому Петро після роботи якихось ліків на меду, і батько твій, Міловице, одужав. Почав він знову говорити до людей, помаленьку брався й до господарства свого. А невдовзі й зовсім отямився.

Твоя мати, Міловице, й не згадувала більше про втрачені гроші, боялася, щоб батько знову не онімів.

Ожив від Петрових ліків батько, ходив він на роботу в колгосп і вшивав людям хати й клуні.

Не дурним помер твій батько Кіндрат, Міловице, а при розумі, у холодну зиму, у війну, від тифу.

Якогось дня, у неділю, принесли матері твоїй, Міловице, листа від Тимка, з Америки. А вона якраз збиралася до порання, аж тут постукав у двері посильний. Мати відразу ж кинула все з рук і побігла на другий куток села до тебе, Міловице, бо ж твій чоловік Ілько був письменний.

Пам’ятаєш, Міловице, уже було надвечір, поверталася ти додому з колгоспної роботи.

«Міловице, доню! Принесли листа від Тимка! – від дороги кричала до тебе мати. – Гукай, доню, Ілька, нехай скоро йде до хати і прочитає нам!»

Пам’ятаєш, Міловице, як вимив Ілько руки і сів за стіл, а ти ще й простелила по столу чистого рушника.

Витягнула тоді твоя мати Горпина з-за пазухи сірий папір і розгорнула. Ілько читав, а ви всі слухали про те, що Тимко живе тепер у Детройті й працює на заводі Форда, що додому він повертатися не буде. Розпитував Тимко про здоров’я рідних своїх і передавав усім привіт. Але грошей Тимко більше не передав і не писав про гроші нічого. Мабуть, не підозрював Тимко, у якій біді жила тепер його рідня.

Ще й другого дня Ілько знову читав листа, і слухали його твої, Міловице, сестри і найближчі сусіди.

Мати ж увесь час тулила до очей хусточку й тільки хитала головою:

«Але не шле Тимко нам більше грошей, – журилася вголос, як порозходилися чужі з хати. – Аби ж тільки він знав, що батько його утнув, що сестри осталися без приданого… І хата валиться, і скрізь таке безголов’я».

«Колись, може, приїде, мамо, наш Тимко, та й привезе вам гроші!» – втішала ти матір, Міловице.

І відтоді як поїхав твій брат, Міловице, із села, багато часу спливло й багато дуже перемінилося. Почалася була війна, а тоді революція, за нею – громадянська, комнезам, розподіл землі, розкуркулення, Печора, колективізація, ще один голодомор…

Не повернувся твій брат Тимко з Америки ніколи, то й не застав біди.

А ти, Міловице, вже з телички дочекалася й корови.