Розділ «Частина 3 І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?»

І боялися ви, чи не з’їхав із глузду ваш батько, чи не онімів він навіки?

«У Тихона Мельника, що продав пару своїх волів та й теж відклав на купівлю землі, пам’ятаєш, Кіндрате? То ж рідний син його був витягнув усе чисто, геть із гаманом! – вспокоювала твоя мати, Міловице, свого чоловіка. – А тоді син і дав драпака на Америку, а ти, Тихоне, хоч за хмари хапайся, аби лише вмів удержатися!»

А тоді ще сідала й думала твоя мати, либонь, про колгоспи, бо ті найдужче були обібрали усе село.

«Або подивися, Кіндрате, на Яцинів! – нагадувала мати, що ж є і в людей біда. – Викинули їх із хати цілу сім’ю! Жінку відправили у Сибір, а Микола сам із двома дітьми по сусідах тепер перебивається! Нема у нас більше грошей, то ж зате ніхто й не вкраде, й не видере! А буде син наш здоровий, то колись сам приїде, та й із собою гроші ще привезе!»

Але твій батько, Міловице, і на такі вмовляння собі мовчав.

Твоя ж мати говорила, говорила, а потім починала сердитися:

«Ти бач?! – кричала. – Мовчить, надувся – сидить! Наче й мені не гірко! Щоб мав що казати, то він із себе ще й мученика строїть! Треба було німувати, як до тебе із банку приходили!»

Вскакував тоді твій батько із лавки й прожогом біг на вулицю. А мати тоді прикушувала язика й видивлялася за ним у вікна.

Бо який не який, а все ж твій батько чоловік був у дворі господар. А гляди, як наклав би на себе руки?! І матері твоїй, Міловице, не хотілося такого горя.

От через те, Міловице, відразу ж, як повернувся твій батько Кіндрат із Умані, перерахувала твоя мати ті гроші, які складала для Тимка, і одного дня, як не було нікого вдома, видовбала вона в хатній стіні біля печі чималу дірку, поставила туди глечик із грішми, заклала свіжим вальком і замастила.

«Оце й буде мій банк!» – сказала твоя мати, Міловице, сама до себе.

І, щоб ніхто не знав, нащо вона довбала стіну, видерла мати ще з півхати, а тоді й загладила, і перебілила.

«Трохи прибралася я в хаті, а то вся стіна була в ямках, – оправдувалася мати увечері за столом. – Прийдеться віддавати Ярину, а в нас у кімнаті так, як у клуні».

І ніхто, Міловице, про приховані матір’ю твоєю гроші не знав.

А вона як поклала ті гроші в стіну, так і забула про них навіки.

Хоч грошей на весілля у твоїх батьків, Міловице, й не було, але Ярину вони заміж віддали. Бо вже було зроблено сватання, і Ярина виросла, і в хаті дуже тісно було.

«Як прийшла пора, та ще й беруть гарні люди, то нехай іде собі дитина та й живе щасливо», – казала твоя мати, Міловице, про Ярину. Не таке благословення тобі було…

І хоч німував та чахнув твій батько, Міловице, але весілля відбули.

«Може ж, хоч на весілля до тями дійде», – казала сусідам твоя мати.

Перед весіллям прийшли до матері твоєї Горпини за звичаєм сільські молодиці й допомогли готувати страви. Наварили у ночвах знов холодцю, два баняки борщу, напекли у печі пиріжків та хліба.