Розділ «Частина 3 І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?»

Той підійшов, нахилився до столу, пильно роздивився папір і собі сказав:

«Фальшивка! Так і є, що фальшивка! – а тоді до Кіндрата: – Що, дядьку, здумали нас обманути?! А не вийде! Беріть свою бумагу і шви-и-и-дко звідси йдіть, бо ми ще й міліцію можемо гукнути!»

«Гукайте міліцію! – вирячивши очі, звереснув батько. – Гукайте міліцію! Бо як приходили з банку ваші служащі, то всі це бачили! Все село! У мене й свідки є!»

«Ви, дядьку, не кричіть, – спокійно втрутився високий чоловік, що й собі сидів у самих дверях на стільчику, твій батько його відразу був і не примітив. – До вас міг прийти хто хочеш і говорити, що він з банку. От дали вам ту фальшиву бумагу, а ви тепер крик здіймаєте і галас! Непристойно!»

«Але ж у мене документ є!» – тряс у руках папір твій батько, Міловице.

«Вам уже сказали, що цей документ – фальшивий! Вас просто обманули якісь злодії! Бо нема чого вірити всім підряд, а тоді тут кричати. Йдіть звідси!»

І твій батько, Міловице, був уже майже й повірив, що папір у нього фальшивий, встав навіть, щоб кудись іти, хоч би й у міліцію, як тут із низеньких дверей вийшов ще один чоловік, і батько впізнав його! Це був один із тих дядьків, що приходили по гроші до вас у село…

«А-а-а! Он воно як! – дивлячись просто на дядька, встав на ноги твій батько, Міловице. – То це мене обманули злодії?! Неправда, бо я впізнав вас! Це ж ви видавали мені цю бумагу? Швидко віддавайте мої гроші! Бо…»

А далі дядько підійшов до твого батька, Міловице, мовчки взяв із його рук папір, начебто для того, аби подивитися, а тоді попхнув його у груди…

До тями батько прийшов аж надвечір.

Як отямився твій батько, Міловице, то почув, як дуже боліли у нього ребра, у голові гуло й шуміло, а праве око було таке побите, що на нього батько нічого не зміг бачити. А ще батько твій дуже промерз, лежачи під тином у багнюці, наче якийсь волоцюга.

Добре, що поряд кожух валявся, ніхто не підібрав, але бумаг біля нього вже не було, а не було бумаг, то з кого й грошей питатися…

І рішив твій батько, Міловице, що ніхто йому й не повірить.

І таке було зробилося твоєму батькові Кіндратові в голові, що рішив він зразу був іти й утопитися. Але побоявся, либонь, гріха, то й одумався, та й воли треба було додому привести…

І поночі рушив батько назад, без грошей і з порожніми руками.

Їхав він всю дорогу від Умані й плакав.

Аж над ранок добився до свого села.

«Он уже й видно трубу від цукрового заводу», – подумав, як думали всі односельці, що поверталися додому з далеких доріг. Дуже далеко на всі боки було видно трубу…

Отак, розбризкуючи навсібіч багнюку, під’їхав віз під ворота, зліз твій батько на землю й розчинив ворота навстіж. І хоч було ще рано, але в хаті вже блимала тьмяним світлом гасова лампа.

Тяжко зітхнувши, кинув твій батько, Міловице, воза серед подвір’я, та й посунув мовчки до дверей клуні, бо думав перележати там тихо.