Розділ «Частина 3 І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?»

«Он… і зуби мені повибивали…» – пожалівся.

«Ой, гвалт!!! – закричала твоя мати на всю хату. – Обікрали! Та що ж це робиться у світі таке?!»

Кричала й рвала на голові хустку того ранку твоя мати, Міловице, бо їй було дуже тяжко втратити такі великі гроші.

Бо як ще гроші ті начебто лежали у банку і твій батько Кіндрат ще не їздив за ними до Умані, то у глибині душі мати ще вірила, що зможе їх колись забрати назад. А тепер – втрачені були ті гроші навіки.

На той батьків і материн плач заплакали й сестри твої, Міловице, і в хаті було так тоді, як на похорон.

«Дурень! Який же дурень батько ваш! – кричала до твоїх сестер мати, Міловице. – Сам віддав гроші! Та ще й взяв бумагу з печатями! Піди тепер, Кіндрате, та й накупи на ту бумагу матерії і всього хоч на їдне весілля для Ярини! Ярино! Чуєш?! – зверталася вона до дочки, але так, щоб добре розчув і батько. – Оце батько таке тобі підготував придане – бумажки із печатями, ще й тих тепер нема! Ох і рада ж буде твоя свекруха такому багатству!»

А твій батько Кіндрат все дужче хилив голову донизу на той крик, а тоді почав хитатися з боку на бік.

«А щоб тебе грім побив! – кричала йому чи не в саме вухо твоя мати Горпина. – Як ти оце обібрав своїх дітей! За що?! Кажи, з чого будемо тепер весілля гуляти?!»

І коли твоя мати, Міловице, була вже так розійшлася, що хотіла батька й бити, підхопився він рвучко, скочив на ноги і через усю хату кинувся бігти до печі. Перелякав твій батько, Міловице, розкудлану малу Катерину, що спала якраз на печі, бо заскочив туди з розгону і затягнувся від хати фіранкою. Борсаючись руками у фіранці тій, виставила зарюмсане личко Катерина й простягнула до матері руки.

Знявши дитину з печі й сяк-так заспокоївши, прийшла мати до тебе, Міловице, та й розказала усе, й пожалілася своїм великим горем.

Довго Ярина, сестра твоя, Міловице, ходила, як у воду опущена.

У хаті батьків твоїх, Міловице, було тихо, як у могилі, й страшно.

Не зліз твій батько з печі ні в обід того дня, ні надвечір і нічого не їв, тільки стогнав усю ніч тихо й заводив, аж страшно було його слухати.

У хаті батьків твоїх поселилася, Міловице, велика біда…

Аж через дві неділі тільки зліз твій батько, Міловице, з печі, пішов мовчки до хліва й почав там поратися. І все ходив тепер, наче тінь, по дворі, бо не міг всидіти на одному місці довго. Сновигав твій батько Кіндрат і в хаті мовчки з кутка в куток, ні до кого не заговорював, і в очі боявся дивитися. Либонь, гризла його біда й висмоктувала всі сили.

Осунувся дуже твій батько, Міловице, від тої поїздки до Умані, вихуд і аж постарів увесь, та ще й почав кашляти.

Вже й мати твоя, Міловице, більше не чіпала його, бо бачила, що й так дуже переживає.

«Нема грошей, то що ж зробиш тепер?» – казала твоя мати, Міловице.

Але батько не чув…

А твоїй матері було все ж легше, бо її тішили ті гроші, які вона приховала колись у комині для сина. Тільки те й давало твоїй матері сили, Міловице.