Розділ «Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?»

І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?

Важко було вам після всього зживатися з батьками, моя Міловице, але і ти, й Ілько були собі дуже тихі. Та ще й знали ви, що батькам треба коритися, бо жили ж ви разом із їх ласки тепер, хоч і трудилися нарівні зо всіма. Мали ви, Міловице, надію, що пізніше колись окремо жити відділитесь.

Пам’ятаєш, Міловице, як гарно навчилася ти в своєї матері полотно ткати?

«Трудитимемось, ночей недоспимо, як буде треба, та й якось і собі на хазяйство розживемося!» – вспокоювала ти Ілька.

А скрізь у вас по селу, рідна Міловице, пам’ятаєш, тримали вівці.

Як обростали ті вівці густим руном, то люди стригли їх, а тоді пряли на веретенах: намотували із вовни грубі клубки й розсотували на козельці нитку. «Вкладай пряжу на верстат і вправляйся із нитками!» – вчила так тебе прясти твоя мати, Міловице. Із конопель тіпали повісмо й теж робили прядиво. А вже тоді із грубого сукна шили ви собі свити й теплі валянки.

У жнива ж ти, бідна Міловице, тепер вставала ранесенько, і від самого ранку йшла в поле, поки роса ще лежала і стерня м’якенька в босі ноги не колола. А сонце теж вставало разом із тобою, Міловице, та й собі слідком бігло… Тобі ж треба було на полі разом із другими жінками швидко жати і викладати разом із усіма високі копи, щоб повезли їх потім чоловіки волами на молотарку.

А перед тим треба було ще й накрутити в руді перевесел із сирої осоки – мотузків трав’яних грубих, щоб сніпки було чим ув’язувати.

Зерно із сніпків змолочували люди гуртом у коморах та на токах і зсипали у засіки, а з соломи, що оставалася, дорога Міловице, закручувала ти крутіні і в піч встромляла – для палива. От на таких крутінях після жнив і варили ви з матір’ю перед роботою чи пізно вночі борщ із кашею.

Хати на той час у селі, пам’ятаєш, Міловице, робили з рудої глини. І треба було тільки діждати осені, щоб була свіжа полова, щоб була солома на сніпки. А тоді треба було нав’язати з жита кулів, щоб ними хату вшивати, аби тепла була й вітри не продували.

Пшеничну соломку, пам’ятаєш, Міловице, брали хазяї на підстилку коровам і собі на господарство.

А вам у хаті, Міловице, треба було щось і на піл постелити, бо на чому ж тоді усім спати? Спали у вашій хаті на долівці всі покотом, накривши сіно ряднами, свитками та кожухами.

І роботи в тебе було, роботи багато, бідна Міловице!

«Діждемо осені, а там толокою всі разом, дасть Бог, зліпимо вам із Ільком невеличку хатину свою», – пообіцяв тобі в жнива твій батько Кіндрат.

А ти, радісна Міловице, вже й місце собі пригляділа – в кінці села, на високому горбі біля берега, там ще не було жодної хати.

Високий горб той був порослий увесь чисто акаціями, а понад самий берег іще й вербами та вільхами обтиканий.

Це попід той горб ви йшли колись удвох із Ільком, як ти була на Трійцю ногу порізала…

«Ти спочатку розродись, – казала на твоє щастя твоя мати, Міловице, – окріпнеш від родів трохи, а тоді вже й візьметеся з Ільком за свою хату».

«А поки що складайте гроші, бо ж ти вийшла заміж не за багача й на поміч від свекра нема вам чого чекати. А ми… Ми хіба поможемо роботою», – казав батько.