Розділ «Частина 3 І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?»

Через те й ходила ти по три рази на ніч у хлів до корови, Міловице, і кропила корову святою водою, як вигонила коли у двір.

Пам’ятаєш, Міловице, як уже минуло три роки після голоду, то стало село трохи відживати, і зібрали у колгоспі гарний урожай?

І були ще у селі такі господарі, які не хотіли йти в колгосп і трималися з усіх сил своєї землі й двору, незважаючи на тяжкі податки.

Серед таких хазяїв-одноосібників був і Ільків батько, Ксень Чуйко.

Хоч Ілько, рідний син його, чи не з першого дня гарував у колгоспі, заробляв трудодні, батько все ще залишався одноосібником.

І якогось дня пройшла селом чутка, що Ількового батька побили. Побили за те, що не хотів він іти в колгосп, дуже муляло те новій владі.

Не раз і не два приходили дядьки до Ількового батька Ксеня, ставали під високий тин і гукали йому йти до колгоспу, просили й грозилися. Але впертий свекор твій, Міловице, як колись був зарікся, так і стояв на своєму твердо.

«Чого б це і з якої дурі мав би я віддавати свою скотину до гурту?! – знов уже й не раз кричав Ксень, як заставляли силою писати заяву на вступ до колгоспу. – Нехай голяки вступають, та не сплять, а роблять, зароблять собі та й будуть мати те ж, що й я! А то бач – віддавай Ксень своє хазяйство, зароблене тяжкою працею, а Ригорко хай хазяйнує! Вже бачили, до чого були дохазяйнувалися, півсела під землею лежить!»

Кричав так, Міловице, твій свекор і докричався до того, що прийшли до його двору одного дня люди з міліції, звалили на землю й тяжко побили ногами так, що не міг він більше ні ворушитися, ні дихати, а тільки лежав і дивився широко розплющеними очима в небо. А тоді почали з хати бляху здирати…

«Що робити?! – кричала Ількова мати Текля. – Убили мені чоловіка!»

Активісти ж не схаменулися, а кинулися розкидати хату. Рвали дядьки шматки бляхи з верха й кидали на землю.

«Оце тобі, куркульня!» – кричали.

На той жіночий крик збіглися до воріт сусіди, але ніхто не кинувся допомагати, дивилися люди тільки крізь тин і боялися, а хто ще й ховався за тином. Бо назавтра на місці Ксеня міг би бути кожен із них.

І тільки кума Югина, хрещена Ількова, твоїй свекрусі Теклі пошепки посовітувала:

«Нехай Ілько їде по лікаря. Він робить в колгоспі, то його й послухають».

Через те й побігла менша Ількова сестра на край села, до свого брата, до тебе у двір, Міловице.

«Ільку, біжи бігом до нас, бо тата нашого дуже збили! Лежить і помирає!»

Кинув Ілько тоді усе з рук і побіг за сестрою.

Хоч батько й вигнав колись його з дому, не прийняв потім ні тебе, Міловице, ні ваших дітей, Ілько на батька зла не тримав.

Як прибіг же Ілько до двору, то батько його вже лежав у напіврозібраній хаті і був без пам’яті, тільки стогнав, а з рота йому юшила червона слина.