TextBook «Не прийду, не бійтеся. Ми з Василем про це вже говорили, будемо жити у його батьків спочатку, а там уже буде видно».
«А що ж каже його мама?» – перепитав Ярину батько.
«Я, тату, не знаю. Але Василь питався – і вони не проти, щоб ми женилися. Просили тільки спитатися, коли приходити з хлібом?»
«Василь – найстарший син у Горбанів, – радісно зітхнула твоя мати, Міловице. – Тож хату, думаю, свати здужають синові поставити. А як ні – то й із свекрухою, Ярино, собі помиритеся. Що там тепер миритися? Все рівно кругом – колгосп!»
Отак про все поговорили й вирішили твої батьки, Міловице, кликати сватів за тиждень у неділю, а вже на сватанні й говорити про твоєї сестри Ярини весілля.
«Ну то що, батьку, – казала після того, як обмінялися із Горбанями хлібом, твоя мати, Міловице. – От і пригодяться тепер нам Тимкові гроші. Бери ті бумаги з-за ікони, та й їдь назавтра до Умані. Підеш у банк і скажеш, що треба дочці робити весілля, от на це гроші й забираєш!»
«Да-а-а, буду я розказувати, навіщо мені треба мої гроші! Треба – значить треба! – притиснув на слові твій батько, Міловице. – Поїду та й заберу!»
«Якби ж тільки так швидко, тату, вам гроші тепер віддали, як тоді забирали», – боялася за долю грошей Ярина. Бо сестра твоя вже придивилася на базарі для себе гарної білої матерії на весільне плаття. Лишилося тільки купити та й іти до швачки, щоб знімати мірки. А тоді треба було замовити вінок із парафінових квіток молодій на голову – та й чекати весілля!
«А ти помовчи! – спересердя крикнув на твою, Міловице, сестру Ярину батько. – Ще вона буде носа сунути! Сказано, що гроші можна буде взяти в будь-який момент, от тепер піду й візьму! Буде, Ярино, твоє весілля не згірш, ніж у людей!»
«Дивись, бо тільки на ці гроші й є надія!» – зітхнула мати.
І хоч певен був, Міловице, твій батько, що назавтра вдасться йому забрати Тимкове золото, однак перед сном довго крутився на постелі він і заснув аж над ранок. А коли твоя мати стала штовхати батька під боки, щоб вставав, він тільки сердито буркнув:
«Піду вже післязавтра, чогось сьогодні нездужаю».
Пам’ятаєш, Міловице, уже теплий весняний дощ був повимивав у снігу дороги, як рушив твій батько Кіндрат до Умані. Скоро, через два тижні, мали робити Ярині весілля, то ж треба було багато всього купити.
Ярина ж пасіювала й плакала, що не встигне пошити плаття. А мати батька поїдом їла: їдь та й годі!
«Ти забирай гроші всі! – повчала мати перед самою дорогою. – Скажеш там, що весілля буде велике, тож частиною грошей не одбудешся!»
«Ну ти подивися мені! – сердився твій батько, Міловице. – Скільки я вже буду казати: хто мене там буде питати, нащо мені мої гроші! Треба забрати – от і забираю. І кінець!»
«А як забереш гроші, то зразу зайдеш в Умані в лавку та набереш гарного краму мені на нову спідницю. Треба ж колись і мені гарно вбратися!» – наказувала мати, вкладаючи до воза клунок із обідом.
Розказувала потім Ярина, як батьків віз викотився на дорогу й забризкав болотом куток хати – погана була прикмета!
Аж під вечір добився твій батько, Міловице, до Умані.
Розпитував він усю дорогу в людей, куди треба їхати, бо ж уперше був у місті й ще не знав, куди саме йому завертати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Необдумана Міловиця» автора Луценко З.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 3 І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?“ на сторінці 2. Приємного читання.