Розділ двадцять четвертий

I

Пан Казимир із своїм гостем, двоюрідним братом Владиславом, сиділи у садку в збудованій у східному стилі альтанці, пили густий і холодний – просто з льоху – грушевий узвар, розмовляли. Пан Владислав приїхав третього дня. Це був пухкий, м’який, череватенький панок років сорока, з сивуватим чубом, який вився на скронях, чималим, у червоних прожилках носом, тонким голосом і вишуканими манерами. Любив поговорити про речі високі, про римських цезарів, походи Александра Македонського, хоч сам був людиною цілковито цивільною і посідав уряд скарбника луцького магістрату.

– Лиха це річ… старість, – мовив пан Владислав, у очах якого чаїлася сумна думка, і відсьорбнув з великого пузатого кухля. – Дуже лиха.

– Ти начебто не такий вже й старий, – заперечив пан Казимир.

– Маю на мислі не кволість і хвороби тіла – інше.

– Що ж саме? – запитав Казимир і посміхнувся. – Чим вона тебе лякає?

– Не лякає, а смутить. Молодість – вона щира й безбережна. Може пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось іншого. А старість – зроду-віку. Та й не в самій жертовності суть.

– А в чому? – знову посміхнувся Казимир, якого тішила ця розмова, як, буває, тішить людину гарна оповідка.

– В тому, що вона не вірить у щось таке, заради чого можна принести жертву.

– А для чого її приносити, – сказав Казимир. – Викинь всі ці дурниці з голови й живи. Живи, поки можеш. Поки можеш випити й з’їсти. Кохати дівчат…

– А що ти називаєш коханням? Отих своїх…

– Білогрудих лебідок…

– Так вони ж, мабуть, бридують тобою?

– Нехай спробують, – ощирив у посмішці зуби Казимир. – Та й чого їм бридувати? Я ще того… при здоров’ї. І живуть вони ліпше од інших хлопок. В полі не працюють.

– Якщо це життя, – промимрив Владислав і пухкою білою рукою роздушив комара, тільки червона пляма лишилася на щоці. – До речі, а де твої Ядвіга і Адам?

Казимир поморщився на Владиславову нетактовність.

– У Кракові. Де ж іще? Адам у колегіумі…

– А Ядвіга?

– Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тільки сюди їй потикатися зась. – Казимир підвівся. – Ходімо звідси, поки нас не з’їли комарі. Отаке кляте місце, гарне й кляте: все літо тнуть.