Розділ двадцять четвертий

– А це… не жарти? – обережно мовив Оникій.

– Я оце прийшов би жартувать, – обурився Лизько.

Йосип, що сидів із розтуленим ротом, мовив:

– Аж не віриться. Коли б оце мені…

Оникій теж стрепенувся:

– А може, нехай сватається Йосип. Він старший.

– Сказано – Філон.

– Філон так і Філон, – одразу здався Оникій – Воно справді, Текле, діло трохи таке… Але ж цілий Лимарів хутір. Звідки будете її сватати?

Осавул знизав плечима:

– З дому, вона вже вдома.

Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душі на таке. Хоч, звичайно, було їй і кривдно: сподівалася, що поодружуються сини нехай і не на найкращих дівчатах, нехай і не на красунях, але на чистих, не з панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре… якщо добре. Вона перша й сполошилася:

– А якщо Філон не захоче?

– Як-то не захоче, – здивувався осавул. – Пан наказав. Кличте хлопця.

Йосип пішов і по якомусь часові вернувся з Філоном. Було видно, не втерпів, дорогою все йому розказав. Бо Філон не привітався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозі й прорік:

– Я женитися ще не буду.

Його лице дивно мінилося.

– Як це ще не будеш? – не зрозумів осавул.

– А так. А на Лукині – то й ніколи.

І зціпив зуби, аж потемніли вилиці з молоденьким, лише кілька разів потятим бритвою пушком.

Осавул спантеличився. На таке він не сподівався.