Розділ тридцять перший

I

Ой Січ – мати, ой Січ – мати,

А Великий Луг – і батько;

Гей, що в Лузі заробити,

Те у Січі пропити.

Народна пісня

На другу Пречисту по всіх куренях варили гультяйський борщ і пекли рибу – судака, і стерлю, й коропа-чорнокрапа, курінні вцідили кожному по окові горілки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрівав у сінях на кабицях, відтак кухарчуки знімали з гаків, що були прикріплені на ланцях до сволоків, велетенські казани й пірили їх на дрюках у двір – обідали просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний, гаспидськи гарячий, гаспидськи наперчений борщ шипів і булькав, і пахощі стояли над Січчю, аж святі умлівали на небі. Горами лежав на постілках покраяний велетенськими скибками хліб, і тараня в’язками, і оселедці у ваганах, і кав’яр солоний у горщиках та бочечках. Гуляй, душа, без кунтуша!

Воно б і гулялося, якби не думка про завтрашній день. Ждан не поспішав до дармового харчу, хоч у голові паморочилося від запаху борщу та оселедців і слина наповнила рота. Постояв біля скарбничної комори, потинявся біля прикурінків, – Дядьківський курінь хоч який великий, однак не вміщав усіх козаків, і з двох боків до нього прибудували по куреняті, – і аж тоді сів скраєчку на попону. Вже три місяці, як він полишив свою лукаву службу в Батурині й прибився на Січ – вписався молодиком у Дядьківський курінь. Ішов з гетьманської столиці без шеляга в кишені, сподівався на запорозьке привілля, одначе воно виявилося круте. Сідаєш до столу обідати – кинь кухареві в карнавку на вечерю. Задарма й на Січі галушки до рота не стрибають. Звичайно, з голоду не пропадеш: пожаліє хтось із запорожців, кине в карнавку чи на тацю за тебе ті шеляги, але ж по тому страва в горло не йде. Соромно старцювати рукатому й ногатому, молодому. І ніде тими руками приробити. Ще повесні відійшли козаки по зимівниках, що за ярликами, давно скінчилися весняні рибальські гарди і косовиця, і стадників найнято до зими. Кілька днів виловлювали коростявих коней та відганяли їх за озеро Свиняче Море, мастили дьогтем, але пасти їх Жданові не випало. До Січової залоги, яку утримує своїм коштом Січ, його, ясна річ, не прийняли – молодий-бо і в боях не гартований. З братом Митрофаном, січовим підписарем, розплювалися навік. Може, й не навік, а таки вельми неприязно зустрів Митрофан Ждана на Січі, дорікав, що той полишив таку гарну службу при гетьманськім дворі, раяв повернутися назад, натякав на якесь багатство, на якісь уряди, що чекають на братів у майбутньому, тільки треба, мовляв, сповнити одне високе повеління. Тоді Ждан остаточно упевнився, що він потрібний Митрофанові не тут, а в Батурині, й потрібний не як брат, а як… Тій думці боявся дати волю. Холонуло в грудях, і гірка липучка склеювала горло. «Боже, – думав, – невже таки правда?» Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам не можна. Для того треба мати дві душі, а такого людям не дано. Або ж розчахнути душу на дві половинки – чорну й білу, ні, не так, душу розчахнути не можна: од гнилої половинки негодящою стає вона вся. Білими снігами власної душі вгадував ту чорнішу сажі чорноту й жахався: Митрофан запродує товариство. А запродувати товариство – то найбільший гріх у світі. Він уже не хлопчак, уже стер дві пари підошов у покоях, наслухався й надивився, бачив науст і підступ у шовках і соболях, сукні й парчі, бачив убивць з янгольськими пиками і нечестивців з ясним поглядом. Страшна то служба – таємних підглядачів. Той підглядач зирить оком за полковником, а накажи – донесе й на Господа Бога. Немає у тих людей святинь у серці, бо й не належать собі, вони відвикли й не мають права чинити на свій розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не люди, а пастки для інших. Невже й Митрофан такий?

Сумніви гризли і ятрили його серце, він аж був упав у відчай і страждав страшенно. Він би, може, заспокоївся, якби знав остаточно, так воно чи ні. Ті сумніви несамохіть потвердив сам Митрофан. Першої миті, побачивши на Січі Ждана, він розгнівався, навіть розлютувався, а тоді потягнув у шинок, і напував горілкою, і торохтів, торохтів, розпитував про гетьманський двір, а найдужче – про нього самого. Він боявся, він вивідував, чи Ждан не дознав чого, а також хотів знати Жданові наміри, Жданів стрій душі, чи не донесе, чи не виляпає чого. Ждан тоді зрозумів: не треба нічого казати, не треба впевняти Митрофана, що нікому не викаже своїх здогадів, – він уже не довіряв Митрофанові зовсім, і боявся його, й через те вдав, буцім нічого не знає, вдав, і показав це в розмові, й геть розвіяв Митрофанові сумніви, і той заспокоївся й очужів зовсім, ще й натякнув, щоб Ждан до нього за допомогою не звертався. А Ждан і не збирався звертатися, він сумно й гірко дивився на брата, йому аж не вірилося, що це його брат, шукав у серці якоїсь краплини, якоїсь брунечки, котра б розкрилася братерською любов’ю, й не знаходив. Він зовсім не знав, що воно таке, братерська любов, як і всяка інша, крім хіба любові до Парасочки, так у ту мить і вона здалася йому несправжньою. Їм обом щастило: в куточку, де вони сиділи, панував смерк, і не треба було дивитися один одному в очі. Він здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак-чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усі чорні душі ненавидять душі світлі вже за одне те, що вони світлі, а він ще ж не послухався братових намовлянь, побридував ними, а відтак і ним самим. Гіркою була горілка, гіркою балачка, й коли Ждан торкався думкою майбутнього, воно теж було гірке. Отак вони розійшлися, а за кілька днів Митрофан відбув з якимось посольством на Дон і мав лишитися там аж до осені. А Ждан страшенно переживав: тепер вже думав про те, що треба йому було об’явитися з усім перед Митрофаном, і просити, і молити його, й заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Він не вірив, що переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто глибоко загруз, але ж треба його якось рятувати. Втішався тільки тим, що Митрофан поїхав і вся ця справа, вся розмова відкладалася до осені.

Біля Жданових ніг терся курінний кіт Прибиш. Він теж не наближався до казана. Той кіт і спав біля Ждана, й лише його та кухаря Панька зустрічав далеченько на стежці до куреня. Котів і собак притягує до Ждана якась магічна сила, вони ходять за ним, неначе приворожені. Прибиш – старий і вреднючий кіт. Запорожці заводять котів тільки мужської статі, проте ті не дотримуються суворого січового закону, точніше, не дотримуються його кицьки, зваблені великою кількістю нешлюбної котячої паруботи, вони іноді прибиваються на Січ, й тоді попід січовими куренями лунає закличне нявчання та несамовите шкварчання.

Не поспішав Ждан до дармового борщу – аби не думали, що голодний. Вправно шмагали ополониками короткочубі, стрижені високо, по-дядьківському, кухарчуки, – кожен курінь стрижеться по-іншому, статечні запорожці вправно краяли хліб, і все ж січове лицарство за такою справою без білої челяді накликало трохи на кпин, а трохи на співчуття. Ждан хоч сам неодружений, проте звик бачити біля полумисків і казанків чепурних молодиць та бабусь у фартушках і чути співуче, ласкаве жіноче слово. Вже ніби звик, а ніби й не звик до січових звичаїв. Жіночим духом тут і не пахло, про жінок тут не говорили й не заведено було про них говорити, здавалося, запорожці склали на це особливу обітницю, і оця їхня суворість викликала повагу, а водночас співчуття.

Горілки Ждан випив чверть кварти, – чверть кварти оддав козакові Чайці, який найчастіше кидав за нього на тацю шеляга, – але навіть від тої мізерії сп’янів, а сп’янівши, раптом поклав собі найнятися завтра до рибальського отамана.

Та думка засіла міцно, та й вдачу Ждан мав таку – сповнювати усе, що задумав. Отож завтра він піде до шинку, де наймаються голоколінчики.

Отак подумав, несучи в черепочку борщ і розмочений хліб Шайтанові, який уже не міг, бо постарів, кутуляти м’ясо і майже не вилазив з буди. Шайтан його упізнав по запаху, лизнув руку й заходився хлебтати.

Шинок, наче підпилий дід, що вийшов на перехрестя, обіперся на два костури й виглядає, з ким би посваритися. Але хоч і згорбилася, й осіла стара будівля, одначе ще міцна, з доброго дуба. Вікна, котрими витріщилася на майдан, завішені од мух розхвойданими мочулами[19], вітер ворушив їх, і від того здавалося, що то велика голова либає повіками. Під шинком – три великі липові колоди, покладені тут не без умислу: обсядуться на них братчики погомоніти, а тоді котромусь і закортить закропити балачку або запити якийсь дрібний гендель, чи й просто нашкрябають із глибоких кишень в кинуту просто на землю шапку на кварту-другу.

На гребені разочок голубів, поправляють пір’ячко, тирликають про щось стиха, й так само низками – на вишмульганих до гарячого блиску колодах – голоколінчики. А ще чимало їх пооблягалися на свіжому, після другого обкосу, моріжку. Ще одна колода – зоддалік, на ній статечно сиділи козаки. Біля них місця не було.

Ждан обвів поглядом голоколінчиків, і йому аж у горлі зашкрябало. Лише кілька чоловік зі всієї збірні не згубило людського чину: мали свити й чоботи, деякі були навіть при шаблях. На решті ж – тільки штани та сорочки (й на кожному шапка), а були й такі, котрі прикривали стид рушником або якоюсь мішковиною, обіп’явшись нею довкруж стану. Та ще поблискували мідні або олов’яні хрестики на волохатих грудях. Одежу давно пооддавали в заставу шинкареві, декотрі примудрялися заставити чоботи та жупани по кілька разів – випросить, буцім сходити до церкви, й заставить в іншому шинку. Надто привернули Жданову увагу троє голоколінчиків – лежали рядочком біля колод, голови поклали на шапки, а стид прикрили однією рогожею. Вигравали носами, наче пастухи дудками. Тут були всілякі молодці: козаки і аргатали, колишні посполиті і старшини, колишній підпаламар і навіть колишній студент всіляких вольних наук із Києва, єдиною ознакою вченості котрого лишилося обгризене гусяче перо за вухом, бо в похвальбу, що володіє латинським і грецьким діалектами, ніхто не вірив. При Ждановій з’яві голоколінчики заворушилися, забликали на нього лінивими, неприязними очима; Ждан вже збирався вшитись звідси, як раптом на колоді посунувся дебелий, з великою кудлатою головою козарлюга у чистім, хоч і недорогім тузинковім жупані й сказав:

– Сідай, хлопче. У ногах правди немає.

Козак вочевидь не був голоколінчиком. Ждан оддав йому поглядом дяку, сів на лискучу колоду. Скосив очі на козака. Січовик схожий на ведмедя – такий же великий і кудлатий. Руки волохаті, і стріхами брови, і круглі очі-вирла.