Розділ двадцять дев’ятий

Яса. Том 2

Із записів Дорофія Ружі

Я лежу в кутку на лаві в величезній старій-престарій хаті, дубовий немазаний сволок у ній зігнувся, покутня стіна похилилася, двері перекосилися, й, щоб вони відчинялися та зачинялися, долівку в сінях довелось підкопувати. Видно, надто погано жилося Липі в братів, якщо вона пішла в таку хату. Випхали її, видали, ще й приданого не дали, її чоловік Тихін – старий парубок, вдачею лагідний, добрий, у селі вважають, що він трохи причмелений. В неділю зодягає білу сорочку, білого брилика, сідає на пеньку в садочку й грає на сопілці. Щоб купити сопілку, він продав півня, і тепер, коли він починає грати на сопілці, в селі кажуть, що то півень кукурікає. Приданого він не домагався. Отож, окрім хати, у Тихона та Липи нічого немає. Липа мені сказала, що вона за Тихона б не пішла, якби не його сопілка. Стару хату Липа вичистила, вилизала, й зараз долівка в ній жовта, піч голуба, по комину туркочуть горлиці, намальовані її рукою, стіл застелений чистою скатертиною, а на лаві, примащені водою, накриті рушником, пахтять велетенські хлібини, щойно витягнені з печі, ще в хаті пахне свіжими яблуками: підрешіток пізніх яблук стоїть на вікні. Біля мене стоїть виплетена з лози колиска з ремінними вервечками, вона скоро знадобиться, Липа та Тихін не марнували часу; на лаві навпроти сидять хлопчик років чотирьох та дівчинка років семи – братові, Пархомові, прийшли провідати мене. Мій рід-родовід не переведеться й без мене. Сидять на лаві дітки, непогасно горить лампада, непогасно дрімає під комином у попелі жар, перші жарини, либонь, роздмухувала ще Тихонова прабаба, в кленовій діжі під лавою вкисає розчин, в діжі вже з нашої хати, од нашої баби-прабаби, – жінки, коли печуть хліб, щоразу залишають дрібочку тіста й вчиняють з неї новий хліб; кури в дворі однієї породи, й воли, і коні, і груші на вгородах дідівські, а дуби прадідівські. Воли стоять у сусідській клуні, й корова також, а вісім десятин поля під лісом Тихін помаленьку оре. Поле, воли та корова – то моя маленька частка батьківщини: змушений був наполягти, щоб брати оддали її, й передав Липі. Щоправда, брати й не опиралися вельми. Вони притихли, присмирніли, бо ж усе село знає (вони самі розповідали це не раз): ходив я на татар аж у Крим і там поранений, важив життям в оборону вітчизни, а отже, і їхню власну.

Поранено мене біля гнилого Сиваша, де козаки тримали переправу для тих своїх побратимів, які пішли на Козлов та Бахчисарай. То була пекельна битва, я не бачив її всю, бо напочатку намагався не дивитися в той бік, а пізніше було не до того: валом повалили поранені, вони йшли самі, і їх несли, і ми, цилурики, не вправлялися бодай так-сяк перемотати їм рани. Були там рани страшні, і те видовисько назавжди зі мною. Намети наші стояли біля води, ми вистелили в них болотяним зіллям, кермеком по-тамтешньому, я знав, і знали ми, цилурики: якщо козаки не встоять, погинемо разом з ними.

А потім праворуч зчинився крик та гамір, з того боку прорвалися татари, цилурики покинули поранених та взялися за рушниці й шаблі, біля них стали ті козаки з поранених, які могли втриматися на ногах. Татари перли лусом – купою, наші по них стріляли, я заряджав рушниці, а коли переді мною впав козак, якому я подавав заряджені рушниці, опинився я віч-на-віч з ворогом. На щастя, мушкет у моїх руках був уже заряджений, я випалив перед собою, й зараз бачу широко, на весь світ розтулений рот і вибалушені очі. А тоді шмагонуло й мене. Всіх нас, поранених козаків, переправляли через Сиваш, а далі везли сухими степами, й не було води, щоб напитися, і мухи роями літали над кіньми, між якими на розіп’ятих попонах по одному, а то й по двоє лежали козаки, і шванки на наших тілах гноїлися та смерділи, й вмирали ми десятками, отож увесь той переможний шлях позначений нашими могилами, які, кажуть, татари одразу затопчуть кіньми. Перший день і першу ніч я перетерпів, а наступної мені так боліло, що я вигриз землю під собою і просив козаків, щоб пристрелили. Й тоді при зорях хтось підійшов та сів у мене в узголів’ї просто на спечену землю, й поклав мені на чоло мозолясту долоню, й довго сидів мовчки, і я притих, і мені трохи вгамувався біль і розтеклася по тілу солодка мука.

– Що ж ти, сину, не об’явився од самого початку, що ти такий вчений, – мовив отаман. – Може, наше найбільше лихо в тому, що гинуть по степах наші вченії сини й не вистачає нам усім тієї вченості, аби додуматись до чогось путнього і хоч загосподарювать у своєму домі.

В мені давно зріла думка, яку й вимовив отаману:

– Однією вченістю не досягнеш нічого.

Отаман довго мовчав, темніла проти зір його зігнута, схожа на підорла постать, і люлька ледь жевріла в зубах.

– І се правда, – сказав і прийняв руку. – Ти досяг багато. Ти пролив кров за рідну вітчизну, а більшого за неї немає в світі нічого.

Сі прості слова ввійшли в моє серце й залишаться в ньому до кінця. Мені жити недовго, але я збагнув, що тільки вони і є отією сутністю, яка тримає на світі наш рід, нас самих, що справді нічого іншого на цьому світі немає: воли і корови можна придбати будь-де, й золото відкопати, але не можна поміняти небо, батьківські могили, як не можна поміняти серця у власних грудях і батьківську криницю поміняти не можна, а щоб вона жила, з неї потрібно брати воду щодня. Липа мені носить воду з батьківської криниці.

Чи страшно мені оце тут лежати? Страшно. Кожного року, ще з осені, ось з од такої пори, я починаю чекати весни. Весна народжує мене заново, така вже сутність моєї душі, я мовби народжуюся з травою, з деревами, з квітами. Я й нині пам’ятаю, як зеленіє під вікном барвінок і як на нього опадає черемховий цвіт. Сього вже мені не бачити ніколи. Близька смерть не відітнула мене від світу, я бачу його ясно й спрагло, чую його ярість, його жаскість, вишні грають соком на моїх вустах, сонце переливається через мене, – щоб залишитися в мені навіки.

Я хочу захопити в себе якомога більше світу: людських голосів, пташиного щебету, звуків і фарб. Це бажання продиктоване мовби чимось поза мною, бо розум підказує: його всього не захопиш однаково, декому вистачає маленького клаптика, щоб жити на ньому праведно, мудро, а декого не роблять мудрішим найбільші багатства світу. Я не шкодую за тим, як прожив. Хоч мені до болю хотілося б знати, що тут буде по мені. Безум панує в нашій Україні, в моїй вітчизні. Моє поле при битій дорозі, і його день від дня витоптують кіньми. Чи заквітує воно коли-небудь? Хочемо орати те поле по власній волі, а оремо в неволі. Я часто думаю про те, як, мабуть, легко жити у вітчизні, в якій усе гаразд і ти в злагоді з нею, спокійний за неї нині й вічно. Я ж і зараз не спокійний. Ні, не за себе всі оці думки та тривоги. Я знайшов своє, хоч моя путь он до сього порога. Я чистий і безгрішний перед Богом і перед моїм народом і хочу заповісти те, що віднайшов наприкінці життя, своїм племінникам, односельцям – всьому своєму роду великому українському. Живіть так, як жили ті, що погинули в широких степах в оборону її, що заступали поле власними тілами, живіть так, як живе достойний лицар вітчизни нашої славний кошовий Іван Дмитрович Сірко, який не взяв собі з тих своїх звитяг ані крихти, й тільки тоді те поле зародить нам.

Я лежу і думаю, і пригадую своє життя, особливо в останні місяці – на Січі та в поході. То були найвищі дні та години мого життя, я ніби вознісся над собою колишнім, над усім тим, чим жив раніше.

В поході козаки ставилися до мене ні добре, ні погано, іноді потрошку кпили з мене, з мого невійськового вигляду, з моїх звичок, одначе й любили, і поважали мене, приходили помолитися разом, а перед боєм декотрі приходили з проханням висповідати, одначе я сказав, що не можу, бо не маю сану, порадив сповідатися просто перед Богом. (Наш піп захворів у поході на гарячку, і його лишили в козацькому зимівнику).

Пригадую останню ніч перед боєм. Вона була задушлива, гаряча, пахло якимсь не нашим болотяним зіллям і глеєм. Негарно пахло. Вітер упав, солодкава задуха сковувала груди. Віща ніч! Я дивився на зорі, хотів знайти ті, наші, татову й мамину, – і не знаходив. Натомість посеред неба яріла якась ніколи не бачена мною зоря. Вона пропікала мені серце. Я не молився. І нічого не думав. Тобто, якісь думки плинули в моїй голові, але я їх не пам’ятаю. Пам’ятаю лише настрій. Гірко-печальний, ні, печально-елегійний, мене мовби піднімало щось над землею, одривало силоміць і несло кудись супроти моєї волі, і я нічого не міг з тим вдіяти. А потім я несподівано заснув на смердючій потрісканій землі.

Ось такі думки блукають у моїй голові, і коли з’явилося двоє, щоб їх прогнати, то не змогли того зробити. Я не злякався їх. Один був маленький, миршавий, ще й кривенький, з підігнутою досередини ніжкою, з пташиним носом, другий – високий, кремезний, дужий, з вузьким чолом і носом картоплиною, тупим виразом обличчя – такий тільки виконує накази й виконає будь-яке веління. Маленький сів навпроти мене на ослінець і чомусь засміявся. Його тіло затрусилося, а очиці закотилися кудись далеко-далеко.

– Ну ось, я тебе й упіймав. Більше не одкрутишся. Тепер будемо разом.

– Хто ти? – запитав я, хоч вже майже здогадався й так.

– Дем’ян Дем’янович.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Яса. Том 2» автора Мушкетик Ю.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ двадцять дев’ятий“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи