Розділ двадцять четвертий

– Ну! – процідив крізь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. – Гарні в тебе бояри?

– Це, пане, не мої бояри, а ваші.

– Що-що? – не зрозумів пан.

– Кажу, що на моєму весіллі бояр не буде. Бо не буде самого весілля.

– Засічу до смерті і мертвого женю…

– Хіба що мертвого.

– Гайдуки!

– Ваша світлосте, – зашепотів за Казимировою спиною Лизько. – Я хочу вам щось сказати.

– Що ще там? – невдоволено озвався пан, але ступив у темінь.

– Є ще один спосіб, – проникливо, лакейським голосом шепотів осавул. – Колись, пам’ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото… Замкнули на ніч у порожнім вітряку і запустили вітряк. Воно, знаєте, порожній, він гуде, як гаспид. Камінь шкиргає, іскри сиплються. Ну, як у пеклі. Вже за півгодини застукотів той у двері й зізнався.

Пан замислився.

– Що ж, мені одного млина не шкода.

– Та отой, крайній од шляху. Він уже старий, камінь з’ївся, міняти треба. А воно вітрець набирається. – Й підняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивіться, який вітер.

Пан руки не підняв, посмикав себе за вуса й сказав:

– Роби. Тільки варту постав, бо він, бачу, такий, що й втекти може.

– Не втече, – пообіцяв осавул.

На драбинчатім возі четверо гайдуків і осавул привезли до млинів Філона. Він не знав наміру своїх катів, одначе здогадувався, що вигадали вони щось надто лихе, й збирав себе на силі. Лють клекотіла йому в грудях, боліло серце, а на ньому закипали сльози. «Якби вона хоч не сміялася», – ця думка не полишала його голови, вона й тримала на чорній, важкій струні.

Осавул відімкнув млина, гайдуки впхнули туди Філона й зачинили двері. Філон зітхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млині… То що ж.

Пахло мливом і мишами, млин ледь гудів – вітер набирав сили й свистів у крилах. Зверху щось шелеснуло – Філон подумав, що то пугач або інший птах знайшов собі тут прихисток на ніч. І враз підлога під ним гойднулася, заскрипіла, він відчув, що повертається разом з млином. Гайдуки розвертали вітряк проти вітру. А далі млин загудів, заревів, неначе сто чортяк вхопилося за його крила, заскреготів, зашкирготів камінь, й іскри з-під нього бризнули такими снопами, що Філон відсахнувся й боляче об щось ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки, підводився і з жахом дивився на полум’я, яке рвалося з-під каменя. Філон подумав, що з хвилини на хвилину спалахне млин і що він згорить разом з ним, почав хреститися. Однією рукою хрестився, а другою тримався за стінку млина, закусивши губи. А млин торохтів, а млин верещав, реготав, жахкав полум’ям, здавалося, він зірвався з припону й мчить кудись, як навіжений. Філонові рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей, він уже й поповз до них, і враз у його голові кольнуло, мов розжареним цвяхом: «А вона ще й сміялася». Він поколінкував у куток, де лежало кілька мішків з-під борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.

Опівночі горішній камінь стерся, вломився, тріснула вісь, млина заклинило, й вломилося крило, вітряк затих, тільки гудів під буряним вітром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки відчинили млина, Філон спав на мішках. Камені так і не перемололи його затятості.