Розділ двадцять четвертий

– Та ти знаєш… ти знаєш, що мелеш, – мовив навіть не погрозливо, а злякано. – Та тобі… Та тебе…

– Скажіть панові: не одружуся на Лукині, хоч убийте.

– А коли б на мене… – сказав Йосип.

– От і женися, – витиснув крізь зуби Філон.

– Сину, змирися, – просив батько.

– Ми його змиримо канчуками, – погрозливо мовив Лизько.

– Я все одно на Лукині не одружуся, – сказав Філон, і така була в його голосі затятість, так яро палали його очі, що осавул взявся за шапку. Його провів на вулицю Теклин плач.

– …Як це не хоче одружуватися? – здивувався на Лизькову оповідь пан Казимир. – Приведіть його сюди.

Двоє гайдуків привели Філона. За пановою спиною стояв Ян.

– Чому це ти не хочеш одружуватися на такій гарній дівці? – здивовано й мовби м’яко запитав пан.

– Бо… не люблю її, – одказав Філон. – Стояв на блискучій підлозі, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, і стояв міцно. І сам був міцний – шия бронзова, лице смагляве, відкрите. Це дратувало пана.

– А я велю.

Філон мовчав.

– Утямив?

– Над нами, пане, ще є Бог, а він мені не велить, – сказав Філон, не опускаючи очей.

Ці слова привели пана в нестямний гнів.

– А я наказую… І тобі, й твоєму хлопському Богові. Слово гонору, ти візьмеш Лукину за жінку.

– Не візьму, хоч убийте.

– Візьмеш! – верескнув пан Казимир і затупотів ногами. – На конюшню його.

Гайдуки підхопили Філона під руки, потягли з покоїв. Вже зайшов вечір, і на конюшню принесли дві свічі. При їхньому хисткому світлі його й били. Форкав у міцній загорожі жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тільки напівсили. Один навіть просив Філона: «Ти кричи». Філон не кричав. А тоді на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистіли на всю силу. Коли Філона підвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тіла.