Розділ двадцять четвертий

Казимир зареготав.

– Та він і не знав її. – І враз його обличчя стало серйозне. – А що вже вірний мені. В огонь і воду за мною і поперед мене.

– Так, це важливо, що своєї мови не знає, – промовив Владислав. – Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар.

– Щось подібне.

Владислав довго потирав пухкою рукою підборіддя.

– Поганий чоловік був твій татусь, а мій дядько.

– Це ж як поганий?

– Не можу сказати й як. Дуже.

Обличчя пана Казимира поблідло, він схопився з стільця й вдарив кулаком по мармуровому столику. Кутики його губів затремтіли. Одначе стримався.

– Їдь звідси.

– Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домі.

– Євнух! – таки гукнув навздогін Казимир.

За хвилину до ґанку, де чорніло вибасуване в спориші кінськими копитами тирло, під’їхала карета. Казимир стояв біля вікна, лівою рукою тримався за довгу портьєру з китицями. На мить в його очах спалахнули лихі вогники, але він не дав їм розгорітися у вогонь помсти. Довго стояв, роздумував. Вже карета зникла за ворітьми, вже віддаленів стукіт копит, а він все стояв, прихилившись до лутки вікна. Якась думка звивалася на дні його серця – серед гніву й злоби, серед глуму і насміху над невдатним двоюрідним братом. Раптом вона випливла нагору. Казимир плеснув у долоні. Неначе з-під землі вродився козачок у червоних чобітках.

– Лукину, вишивальницю.

Лукина увійшла й зупинилася біля дверей. Пан обвів її постать гострим поглядом. В першу мить йому здалося, що її очі займають все обличчя. Такі були великі й зболені. «Тьху ти…» – вилаявся про себе пан. І подумав, що з цією дівкою йому й поталанило, і не поталанило. Була вона дуже цнотлива, відлюдькувата і якась… гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищі? Підступитися ж до неї вдалося тільки за допомогою вина. Вона впивалася до нестями й тоді нагороджувала любощами, не відомими Казимирові раніше. Тільки зо два рази прошепотіла якесь інше, не його ім’я. А по тому ставала знову як горіх серед колючого гілля. І кілька разів панові спогадувався ножик із скіска. Було смішно, а трохи й лячно. І все ж… Є щось у цій дівчині. Була б вона шляхтянкою… Просто якби він був молодший і зумів закохати її в себе. Незвичайними розповідями, хоробрістю, чоловічою силою, ніжністю, подарунками. Про таке він колись мріяв. І такого йому не стрілося. Спочатку війна, та й був живий татусь, він сидів у цьому маєтку.

– Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, – гарикнув Казимир, бо ж згадав, що саме Владислав помітив осмуту цієї дівчини.

Лукинині губи смикнулися, з темно-вишневих стали білими, а з куточків очей скотилися дві сльози.

– Я… я в тяжі, – прошелестіла вона.

Пан наморщив високе чоло.

– Ну й біда мені з цими дівками, – спробував повернути все на жарт. – Ледве з якою пересплю, уже й понесла. – І осміхнувся погордливо, хижо. Хоч насправді це була четверта дівчина, яка завагітніла від нього. Стояв, роздумував, що робити. Відправити в Піски чи Козине?