Розділ двадцять четвертий

Брати підвелися й доріжкою пішли до палацу. По дорозі зустріли дівчат, які йшли з шиттям. Їм дозволялося вишивати в саду, в дальнім його кутку, там була вкопана для них широка лава. Дівчата відступили в траву, пропускаючи панів.

– Що то за дівчина, чорнява і кругловида? – запитав Владислав. – Позаду всіх стояла.

– Сподобалася? – реготнув Казимир. – Можу поступитися на ніч.

– Та ні. Я про те: надто вона змарніла, і повно суму в її очах. Навіть не суму, а туги. Такої… ну, безпросвітної.

– Все ти щось вигадуєш, – невдоволено мовив Казимир. – Дівка як дівка. Звичайна хлопка, як усі інші.

Вони піднялися по сходах на ґанок. При дверях, обіпершись плечем на одвірок, схрестивши на грудях руки, стояв Ян. Його чорні очі були непроникливі, здавалося, вони не пропускають світла, воно од них відбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося, що перед його очима провели лезом бритви.

– Дивний якийсь цей хлопець, – сказав Владислав, коли вони почали підніматися сходами на другий поверх. – Мені здається, він може людину вбити.

Казимир засміявся хрипкуватим сміхом. В тому сміхові відчувалися і досада, й радість, і ніби аж величання.

– Все тобі щось здається. Але цього разу ти вгадав. Уб’є й не здригнеться. Варто мені тільки кивнути пальцем.

Владислав знизав плечима:

– Дивна відданість.

Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очі засвітилися.

– О, то незвичайна історія. Хочеш – розкажу. Нікому не розповідав, а тобі розкажу. Може, ти тоді… Ну, переміниш свою скептичну філософію на іншу, оптимістичнішу. Сідай у фотель. А я ось сюди. Не люблю м’яких стільців. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян, дістався мені в спадок від тата. Проте я також трошки причетний до тієї історії. Мені вже було шістнадцять літ, і батько брав мене на ті лови. Як ти знаєш, є у нас два маєточки на Брацлавщині: Піски і Козине. Так от, чверть віку тому в тих місцях гасав чи, як кажуть хлопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом не чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч і хлоп, ще й невловимий. Які тільки засідки не робили на нього, які тенета не розкидали – проривав і вислизав. Не було од нього спасу не тільки моєму татусеві, а всім довколишнім панам. І тоді татусь дізнався, що в Чаплі є син. Син, якому рік. Ага, я забув тобі сказати, що жінка Чаплина теж ховалася в лісі, а синка віддали далеким родичам. Тато й влаштував там засідку. Сказав так: колись хтось із них двох та прийде. Два місяці сильце стояло порожнє. А тоді впіймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам’ятаю. Ну от… Привіз татусь її в замок разом з дитиною і почав торгуватися. Торгувалися-торгувалися. Довго торгувалися. Любила його, того розбійника, стерва, дуже. Та врешті виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але половина його ватаги вирвалася й подалася в інше місце. Залишилася в тому ж лісі, й не могли її знайти. Заздалегідь приготувала собі той другий сховок. Почали тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися-торгувалися й виторгували всіх до одного.

– Я не все зрозумів, – на мить перебив Владислав, перемінившись на обличчі. – Про оті торги. Який же товар? У неї – дитина, у вас – куля або шворка на шию? Так? А далі…

– Чекай ти! – махнув рукою Казимир. – А як шворка, то що? Тільки трошки, було, посиніє… Ну от… і збив мене з розповіді. Ага. Оце той самий хлопець. Бач, який чорний.

– Він лишився сам?

– Його матір татусь подарував одному панові з Варшави. А Яна виховували ось тут, у фільварку. До п’ятнадцяти літ. А потім я віддав його до війська на вишкіл і наказав навчити грамоти.

– І парубок не знає, хто він?

– Звичайно. Я йому сказав, що він син бідного безземельного шляхтича й що його батько загинув у війні з Хмельницьким.

– І він забув рідну мову?