Розділ двадцять четвертий

Так Піски зовсім маленьке сільце, а в Козиному вже троє чукикають байстрят. Треба видавати заміж. Тут, у селі.

– Ти підеш заміж? – запитав голосом, що не викликав заперечення. – За кого б ти хотіла вийти заміж?

– Той… не візьме мене.

Пан зареготав. Наче трощив горіхи голими руками.

– Накажу – візьме. Та й без наказу. За кого б ти хотіла піти?

– За Філона.

– За якого Філона? – А сам поморщився, бо пригадав, що саме це ім’я шепотіла Лукина в п’яній гарячці кохання.

– За Філона Мальованого… – і знову затнулася. – Але він, мабуть, не схоче.

– Нехай спробує. Та й кажу ж, ще сам прибіжить. Знаєш Лимарів хутір?

– Отого, що згорів у хаті?

Лукина гаразд знала хутір козака-полісовщика Лимаря. Він був вольний козак, бездітний, і коли померла дружина, порядкував сам, сам і піч топив – та й згорів разом з хатою. А все інше лишилося: дві комори, клуня, хлів лісяний і хлів рублений, саж, погреби, великий сад.

– Знаю, – прошелестіла сухими губами. – Лимар був вольний.

– Ага, був. Я купив обійстя. (Збрехав і не моргнув оком, просто всю Лимареву землю і хутір прирізали до панського поля). Дарую тобі його і ще п’ять десятин землі. Хату збудуєте самі.

Казимир аж запишався власною щедрістю. Ще жодній покритці, навіть жодному найзапопадливівшому слузі не давав такого дарунка. Сам не знав, як це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досі кипів у думках проти Владислава, який би зроду-віку не проявив такої великодушності й щедрості. А ось він… хоче – дарує обійстя, а хоче – викачають намазану дьогтем дівку в пір’ї і вивезуть у гнойовому возі за село.

– Рада? – помолоділо блиснув очима.

– Рада, – тихо мовила Лукина й ледь вклонилася панові, але в очах її роїлася якась неспокійна думка.

– Останні два рушники можеш залишити собі. Пов’яжеш ними старостів. Старшим старостою буде сам осавул Лизько. – По тих словах повернувся й вийшов, сподіваючись, що вже ніколи ні в серці, ні в пам’яті не зрине спогад про Лукину, як не зринають вони про всіх інших покинутих ним покриток…

II

Осавул Лизько зайшов у двір Мальованих попереду овечок, що бігли з паші й збивали куряву, і вже тут передихнув, зняв шапку. В нього на тім’ї блиснула лисина, він витер шапкою спершу її, а далі обличчя й розгладив вуса. Він бачив, що Філон пішов у береги, але не завернув його, вирішивши, що краще спочатку побалакати з його батьками.

– Драстуйте вам у хату, з п’ятницею будьте здорові, – мовив Лизько нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя. Лизько – високий, худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник, обличчям і неприємними очима. Колись, кажуть, ті очі були й добрі, й ласкаві – звичайні людські очі, але за роки осавульства все тепло з них вивіялося, осталися попіл і сажа. Текля і Василина саме ставили на лежанці опару. Оникій і Йосип довечерювали солоною таранею з галушками (Філон повечеряв раніше). Всі посхоплювалися, заніміли.