Розділ двадцять четвертий

А Лизько, сповнений самоповаги й добродійства, яке мав учинити, сів на лаві, поклав біля себе шапку й сказав:

– Тісна, тісна у вас хата, але скоро тут попросторішає.

– То ж яким побитом? – обережно запитав Оникій, витираючи долонею ріденькі вусики.

– А таким-от, що треба вам женити сина.

– Самі про те клопочемось, та… – Оникій скрушно ударився в поли.

Лизько всміхнувся й крутнув вуса.

– Приніс я, Оникію, в твою хату велику радість. З панської ласки йду до тебе в старости.

– Ой, – вхопилася за сухі груди Текля. – Василина ж мала ще.

Лизько вдоволено засміявся.

– Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.

В хаті запала насторожена тиша.

– Кого ж це мені сватають? – обережно запитав Йосип.

– Не тобі, а Філонові.

Всі, хто був у хаті, спантеличено поглядали одне на одного. Лизько потішився переляком господарів, суворо сказав:

– Василино, вийди з хати. – І, коли за дівчиною зачинилися двері, поважно мовив: – Будемо сватати Грищенкову Лукину.

– Ткачикову? – перепитав Йосип.

– Ткачикову.

– Це ту… покритку, – йойкнула Текля й заплакала. – За віщо нам, за віщо нам такий страм і така кара?

– Ану вмовкни, – гарикнув осавул. – Добра мені кара. Пан за нею оддає Лимарів хутір і ще п’ять десятин землі!

І знову в хаті запала тиша, але вже інша, надійніша, світліша.