Розділ тридцятий

I

А ковалі знай кували, та не всі водно: хто шаблю-домаху, хто лемеша гніздюкові, хто кочетки для весел рибалкам з Орелі, хто підківки молоді на чоботи, а дід Слива свистілки та пищики – здитинів на старість; викує, посвистить, а потім роздає ті пищики дітям по хуторах. Кузні стояли над Чортомликом, усі вряд, загнані в землю, закіптюжені, Сливина – безверха, жужелицю висипали на берег, і вона чаділа синім димом. Перед кузнями – потріскані жорнові камені, на них запорожці точать коси й шаблі, люблять також вони посидіти на тих каменях та погомоніти про нелегке козацьке життя-буття. Ковалі – майже всі характерники, любо з ними погомоніти, хоч трохи й страшно. Ковальське плем’я дружне й запекле. Зачепи одного – збіжаться всі. А треба – й чортові в морду плюнуть. Разом і поодинці. Недарма кажуть, що то коваль з чортом у Чортомлицькій могилі скарб заховали. Насправді ж ковальський скарб – руки. Всілякі є майстри, один уміє тільки коня підкувати, а інший викує коліща до французької рушниці, й жоден чоловік на світі не скаже, що викуване те коліща над Чортомликом, а не над Сеною.

Є такі ковалі, до яких люди пливуть плавом, вони одсилають їх до інших майстрів, а ті не йдуть, мовляв: «Я зачекаю». – «Так довго ж». – «Скільки буде». Коваля чути по дзвону молота, а слава їхня лунає на сотні верст. Сірко й сам, коли йому щось треба, звертається тільки до Скуби, і ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє, власне), і погрожує нагаєм (якщо йдеться про грамадське). За останньою кузнею – кілька гутдимарок, де переплавлюють залізо, одна куріла, й двоє чубатих дужих ковальчуків волокли щипцями до води червону гуску – залізний зливок пудів зо два. Від кузень і гут тягло гірким запахом заліза та криці, від пекарень слався запаморочливий запах свіжого хліба (пекарі саме кінчали випічку), обидва запахи сягали широкої базарної вулиці, намагалися потяти один одного. Не потинали, змішувалися, і так, перемішані, розсівалися по лузі. Дух хліба і запах криці одвіку ходять у парі. З кривобокої ятки на краю майдану просто під ноги Сірковому коневі вибіг низенький рудий крамар з сувоєм синьої габи в руках, задзигорів щось швидко-швидко, показуючи тим же сувоєм на козака, що, обіпершись об облізлу колону ятки, смоктав люльку. Врешті Сірко зрозумів, що йому торочить крамар: дав він козакові синьої габи, той узяв її буцім показати кравцеві – мовляв, чи вистачить на штани та кунтуш, – а тоді габу повернув, утявши собі шмат на шапку.

– Киш, – сказав крамареві Сірко, – йди з позовом до судді – по чину, нехай судить справедливо, зрілим оком.

Крамар лупав очима, відступав – сам знав, що звернувся не по чину, йти до судді теж не хотілося, бо позовний калач, либонь, коштує стільки, як те сукно, та й невідомо, чи ще відсудить. Сірко проїхав повз ятку, біля якої стояв козак: кабардинка з нашитим навхрест золотим позументом була насунута аж на лоба – добряча шапка, мабуть, з тої таки габи, – очі з-під шапки зорили кудись понад ятки, вони були ліниві, вдавано ліниві, в їхній глибині чаїлися глуз і насторога: адже не сподівався в такий мент нахопитися на кошового.

За ятками і крамними коморами стояло кілька комор без вікон – темних, великих, з дубового тесу – фуражних і зернових. Біля Січі годується гибіль усякого люду, їдуть сюди вони з усієї України, декотрі проциндрюють і те, з чим приїхали, інші наживають статок. Одної солі Січ споживає за день кілька пудів. А хліба, а пшона, а горілки! Як сипонуть удосвіта з куренів кухарі з кухарчуками – тільки наповнюй міру та лічи гроші.

За останньою, на два ґанки, хатою – військового кантаржея – на зеленому лужку поміж кущиками верболозу прослалися білі доріжки – січовий підпаламар поправ церковні рушники й розіслав сушитися. А сам, босий, закотивши штани на білих цибатих ногах, походжав, як журавель, над Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:

– Чолом, вашмосць.

Сірко хитнув головою. Підпаламаря виживає з церкви піп, от той і шукає допомоги в кошового. Від січового передмістя бита дорога правувала на далекі горби – в степи, Сірко ж повернув на дорогу лугову, що петляла поміж кущів та ковбань. Цією дорогою можна проїхати майже через увесь Великий Луг, одначе тільки зимою і в сухе літо, й проїде той, хто знає кожен її викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цій порі й цей шмат дороги – від Січі до сіножатей – був добре накочений. Козаки саме звозили сіно з луків під січові повітки – ордини. Сіно звозять вліті, коли зійдуть з луків води і затужавіють дороги. Гарна то пора по всій Україні. Ще не виспіли в садах груші, не загускли пахучі меди, літо ще входить у повну силу, ще попереду його принади, його розкоші, ще далеко до мозольних, важких жнив, а вже й звершено щось значне, вже пливуть, зачіпаючись за ліщину, важкі гарби, і лугові запахи переповнюють клуні по самі вінця. На цю пору сіно вже в стогах. З сухих місць копиці стягують волоком, а з низинних, болотистих виносять на руках на вишмульганих до блиску рожнах. Для запорожців ця пора особлива ще й через те, що вони при ділі, либонь, чи не єдиний раз на рік при ділі всі, і їхня хліборобська совість, – вона ж таки хліборобська, таки ж косарська, – мовби упокорена, заспокоєна. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час і не дивиться, мовби аж гребує нею, і вона без оскарги висить на стіні.

Дзвонять у хистких рокитах журавлі, ситі коні ходять без припону, молоді козаки казяться у копицях, розбиваючи їх до дна. Старі, вусаті запорожці вдавано, а то й не вдавано сердяться, намагаються остудити гарячу кров холодним погуком, та ба…

А курені змагаються, а курені пруть один поперед одного – який звезе перший, тому отаман похвалявся поставити на кожного братчика по окові воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають спини половії, мурі, муругі, прикро-сиві, рябі, перісті; височенні, приторочені ясеновими рублями вози пливуть глибокими коліями по лузі, і широко розтулені від жаху очі смолок проводжають їх. Це ж і до них може дійти черга, це ж і вони попливуть отим мертвим шемрінням. А козаки гогочуть, підсаджують одразу на вози по цілій копиці, й старі діди в полотняних штанях буркотять у небесах – не справляються з навалою сіна, та ще кабешує, скидає брилі вітер і наганяє в очі сльозу. Світ очамрів, світ пропах сіном – луговим, болотяним, грудковим, степовим, світ гойдається п’яно і весело. І Сірко очамрів од того запаху, і в нього голова пішла обертом.

І враз навкіс, як шабля через тіло, пішла думка: Богом створені для цієї роботи. І він також. Громадити високі, до неба, стоги, вигулювати воли і коні, золотим зерном засівати ниву. Стоги громадити. Йти вгору і вгору. А вони – вниз і вниз. Копають шаблями могили. Замість зерна – гаряча картеч… І вже скільки років! Століття! Інші народи хоч встигають зібрати посіяне. А вони ледве посіють – треба переймати чужі коні. «А ми коні переймем, переймем…» Звідки це? З дитинства. Бач, забувся дитячих пісеньок. А так хочеться дитяти… Внука хочеться. Посадовити поперед себе в сідло. Ні, не в сідло, а на сіно. На самий вершечок. Щоб тремтіло… і не виказувало свого страху.

«Хіба можна цією рукою пестити дитячу голівку?» – зринає зненацька. І дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблі і в чорних накрапах од пороху.

А запорожці регочуть, запорожці зачіпають отамана. Не витримує й він. Бісові діти, кисляківці, вже підгрібають стожарища! А менчани ще тільки розшивають дев’ятого стога, а всіх стогів у них більше, ніж пальців на руках і ногах у їхнього отамана. Правда, на лівій руці в отамана не вистачає одного – великого (турок одкусив у пішім бою), одначе довго ще їм сутужити.

– Чого ж це у вас, сучі діти, чуприни сухі?

– Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.

– Ласі ви до дурнички… Понаїдали пуза. У Сильвестра вже й очкур не сходиться, – каже отаман і, шкилюючи з Сильвестра, вдавано скрушно хапається обома руками за штани.

– Позич, отамане, твого. Він тобі вже все одно без надобності. А я ось впорядкую стога й до молодиць хамону.

– Поки ти його впорядкуєш, інші молодиць розхапають. Ось я до одної їду. Позич свого черева, а все інше в мене своє в справності.