Розділ двадцять перший

I

На Січ весна завжди приходить з моря. Після довгої суворої зими подув низовий вітер, приніс теплий туман, і той туман почав з’їдати сніг. Хряпнула синя крига на Дніпрі, темні розколини зазміїлися на всю її метрову товщину, в них проступила вода. Крига ледь-ледь зрушилась, затріщала тут і там, посеред Дніпра на місці зимової санної дороги постала сторч велетенська крижина, широкі скляні злами заблискотіли під сонцем. Над річкою пролунав гуркіт і тріск, вода понесла льодовий панцир у море. Кригу, що навпроти Великого Лугу, знесло за один день, зверху через пороги йшла кришаниця, а на Дніприщі й Чортомлику лід ще довго синів і ніздрюватів, його поволі розлизувало хвилею, а потім приступили зверху північні води й змили і його.

Земля звільнилася од полону, розквітла. Напоєні теплими весняними туманами, очерети і трави росли наввипередки, в берегах гнало пагіння молодої лози, трави стояли рутвяно-зелені, а в степу на горбах почали підгорати на вершечках бур’яни. Весною дні летять, наче на швидких крилах.

Скосили трави, а вже по горбках жовтів ячмінь, та й жито хилилося долу стиглим колосом.

Ранками виглядало сонце, а далі небо затягувало нудними безбарвними хмарами, які не викликали ні злості, ні радості, а тільки нудьгу, й лише чорні хрестики ластівок над січовими баштами на мить прикликали думку про життя, що летить невідь-куди. Вночі ті хмари мандрували в опівнічний бік, під полудень верталися. А потім попливли й не вернулися, настали спекотні дні.

З плавнів повівав вітер, несучи запахи болотної твані, рогозу, хмелю. Запорожжя обезлюдніло: жнивували по хуторах зимівничани, пішли в степи до кримських кордонів команди, а слідом за ними рушили й чумацькі валки. Зрідка тягнув од куреня на базар який-небудь січовик чи приставала до ліщинової пристані липова довбанка з мокрими сітями. В тіні під вербами обсівся гурт січових дідів, м’яли та ліниво нюхали табаку – в кого міцніша, м’яли беззубими ротами балачку про добрі старі часи, походи на Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана. Тихенько торкав струни новенької бандури дід Розколупа, вона бриніла ледь чутно, не перебивала балачки. Розколупа сам робить бандури й роздає козакам, плати не править, візьме, хто скільки дасть. Той бренькіт хилив старих козаків на спомини, як сон, і сон, як спомини.

Проте й нині не вся Січ дрімала. То тільки здавалося, що все заснуло. Голосно, із залізним хряпом гахкав важенний водяний молот – Чортомлик кував зброю, видзвонювали в кузнях ковальські молоти, куріла двома димарями стара похилена селітерня, під її повіткою з півдесятка голих козаків товкли в ступах уже готовий порох; запорозькі аргатали ганяли через Дніпро коні – щоб не боялися води, щоб були міцні. Голі козаки пливли поруч з кіньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, підбадьорювали коней парубоцьким свистом. Вода мила голе козацьке тіло – біле-біле: запорожці не скидали сорочок навіть у найбільшу спеку на косовиці. У степах пильнували дозори, мандрували з чумаками попід Перекопом та по Криму вивідники.

Зачувши про криваву зимову веремію на Січі та прочитавши послання коша із запрошенням на спільну налогу на Крим, донці відрядили на Запорожжя отамана Флора Минаєва з чималеньким товариством – в триста козаків, аби довідатися достеменно про все, дійти домови, якими силами йти, де збиратися, якими шляхами добуватися, та й просто погостювати. Гостина була щира, донці загулялися на Січі. Стали вони табором у кінці присічового містечка за корчмою Хоми Пугача, поставили намети, попіднімали на возах голоблі та дишла, на деяких голоблях висіли дуги, хомути та сіделка, на інших – великі чорні казани, в яких варили куліш та галушки. Варили по-запорозьки – щоб ложка в кулеші не хилилася. Коней пустили в степ, до запорозьких табунів, запорозькі аргатали й наглядали за ними.

Приїхало чимало дідів, яким уже важко махати шаблею і косою, та й на коня видряпатись також, а тільки на вози, і молодиків, які вчилися запорозької військової справи. Діди розбрелися по куренях, одстоювали утреню і обідню, смалили на колодках біля Грецької хати, що з високими дерев’яними колонами, кружганком і великими вікнами, люльки, молодики здебільшого товпилися на тирлі під горою, де випробовували силу, вправлялися в лучній і огнистій стрільбі, бігали наввипередки або ж пірнали в Підпільній.

Донці і запорожці мінялися кіньми, одягом, зброєю – вже й не розібрати, хто з них донець, а хто – запорожець. Давнє побратимство єднало Січ і Дон. Не злічити, скільки сходжено сукупним військом походів проти чужоземних неприятелів, в скількох рокошах крутилися разом, скільки з’їдено пшона з одних мідних казанів, скільки пролито крові на одну й ту ж землю. Скільки проспівано українських пісень. Гостювали й зараз у запоруку того, що нині теж будуть разом.

Запорожці ще раніше написали про свій замисл і в Москву, просили запомоги військом і ядерним та хлібним запасами. Гетьмана Самойловича не визнавали. З листами одправили значних козаків Максима Щербака та Григорія Пелеха. Посли від’їхали в зазимки, а вернулися, коли вже солов’ї над Скарбною втомилися співати. Перестріла їх у сіверських землях весна, вода позносила гаті та розмила греблі, взяла їх у полон, посадила на довге марнування над Сеймом. Навіть сухої літньої пори шлях од Запорожжя до Москви тяжкий і небезпечний. Річки й зарічки, піски й болота, часом доводиться самим рубати ліс та викладати гатки, шукати проїзду, а то й братися навмання – по сонцю та зорях, через ліси та бори, де гуляють розбійні ватаги, де ведмеді вночі ламають спини стриноженим коням. Подорожній на тому шляху не має спочинку ні вдень, ні вночі. Той, хто викінчив його, почувається не меншим звитяжцем, ніж той, хто вийшов живим з кривавої січі.

У Москві вінчали надією запорозький замисел і відписали, що надішлють ординанси гетьману Самойловичу, калмицькому тайші Аюкаю, князю Каспулату Муцаловичу черкаському, аби ті йшли з військом на скуплення з січовиками й всі разом вчинили налогу на Крим.

Сірко читав грамоту й розпитував посланців про новини, привезені з далекого краю, у своєму прикомірку, туди зійшлася вся січова старшина. В хатині було тісно й душно, поодчиняли обоє дверей – на вулицю і в курінь, у них з’юрмилися козаки, слухали дива, котрі оповідали Щербак і Пелех.

Од вітру, що повівав знадвору, хиталися язички вогню на трисвічнику. Петро Кугукало, новий джура кошового, затуляв їх шапкою. Джуру отаман узяв недавно, остаточно стративши надію відшукати Лавріна Перехреста. Петро Кугукало – хлопець забудькуватий, млявий і сонний, з булькатими очима, повіки котрих гноїлися од якоїсь хвороби, – не припав отаманові до серця, але тепер йому було байдуже. Та й, думав, може, надміру чіпляється до хлопця, міряє його по Лаврінові.

Джура дрімав стоячи. Він або дрімає, або жує щось – найчастіше сушню, дістаючи її з глибоченних кишень синіх штанів. Біля ніг Кугукала, просто на долівці, вивернувся величезний, чорний, з білою плямою під горлом котяра, лежав, як неживий. Сірко подумав, що вони чимось дуже схожі між собою – його джура і оцей кіт, обоє вайлуваті, ліниві й невразливі: прожени за шкоду – підуть і небавом припхаються знову, не пам’ятаючи лайки і своєї шкоди. І голос у Кугукала тонкий, котячий.

Не такий, зовсім не такий був попередній джура. Може, через те так часто згадував його кошовий.

Хіба б ото Лаврін отак сонно позіхав у кулак. Та він би досі в вуха і в очі вліз послам, не проґавив жодного слова, мотав усе на вус, а тоді до півночі не дав би спокою отаманові: «А знаєш, батьку, коли б нам отаку гармату поставити на Ляській башті… Набити картеччю». – «Був уже один такий, сокири зв’язував. Спи вже». – «Той в’язав з дурного розуму. А ми б під жерлом тієї гармати увесь узвіз тримали».

У цьому прикомірку – прибудованій до куреня хатині – ще й зараз все нагадувало про Лавріна. Розмальований виноградом сволочок (пам’ятав, як хлопець приніс з церкви фарбу), розвішана по килиму зброя (Сірко почіпляв абияк, Лаврін перевішав по-своєму: три рушниці – дві по краях і одна зверху, дві шаблі, три порохівниці, а посередині кобза з великою квіткою); два снопики одворотного зілля за трямком. Виглядали тільки кінчики гузирів – Лаврін запхнув їх покрадьки, щоб охороняли кошового від напастей і ворожої шаблі. Сірко дивився на них, і серце йому оповивала тепла журна хвиля. Бачачи, що кошовий щось думає, козаки притихли. Від тої тиші він очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Ті сиділи під образами, пили холодний узвар із сушених персиків, яким частують тільки послів та інших вельможних гостей, і перемовлялися. По хвилі Сірко уважно слухав їхні оповіді. Новин було багато.

Нещодавно добігла кінця велика незгода поміж царем Олексієм та патріархом всієї Русі Никоном, що вкрутила у свій вир найзначніших церковних та мирських мужів, відгукнулася й на простих священиках та всьому поспільству; цар надто близько підпустив до свого серця патріарха, надто високо помислив себе патріарх та й перехилив коромисло дружби в один бік. Велику владу обійняв на Русі Никон – писався государем, державцем, крутий мав норов, тяжку руку, скупив незліченні багатства – все те врешті злякало Олексія, якому бояри й раніше нашіптували погибель трону й вінця од патріарха. Вельми перетерпіла церковна братія: патріарх з неї хрестом і патерицею вибивав єресь. Либонь, не стільки єресь, скільки глупоту й темряву. По всіх церквах неоднаково правилась Божа служба, неоднаково хрестилися, не одне писалося в церковних книгах, переписаних напівграмотними дячками. Аби виправити богослужбові книги та звірити їх із грецькими оригіналами, Никон запросив з Київської колегії вчених мужів з ієромонахом Єпіфанієм Словинецьким на чолі, вправних у грецькій та латинській мовах, зело мудрих в інших науках.