Розділ «9. Похоронна команда»

– Якби не ми їх, то вони б нас, мамо. Поховайте, що маєте. Бо як прийде гарнізон з облавою, то всіх будуть трусити. І ту газету спаліть.

– Яку газету?

– «Ілюстрований журнал для молодіжи», що я читав у причепі, – нагадав я матері. – Я там його у причепі лишив, де ми з німцем сиділи, і приберіть там…

– То що – той німець постріляв савітів? – я зрозумів, що мамі хотілося думати саме так.

Цієї миті із садка знову долинуло щось схоже на крик сови. Неважко було здогадатися, що це колишній піхотинець і що він підганяв мене. Але цього разу відгукнувся не тільки сусідський собака, а й чомусь усі навколишні півні, хоч і дещо врізнобій, але враз нагадали про себе голосним: «Ку-ку-рі-ку!»…

У той час мати підвела мене до ікони, ми разом, як вона мене завжди вчила, проказали: «Отче наш» і «Богородице Діво…».

– Бережи себе, дитино, і нехай Бог тебе береже!.. – ще встигла видихнути мати, тричі перехрестивши мене. – Ой, Олексо, Олесику! Пам’ятаєш, як називала тебе маленьким? – І знову тихо заплакала.

– Так, мамо.

– Ой, Олесику, моя ти дитино! Один ти лишився у мене! – Мати начеб хотіла ще щось додати, але так і не сказала більше нічого, тільки плакала.

Я поцілував її у теплу щоку, солону від сліз, пригорнув її і, нахилившись, либонь востаннє, торкнувся чолом материнського плеча.