Розділ «9. Похоронна команда»

– І то також правда, – погодився я, безглуздо було гиркатися далі.

– Болшой дупа так думати…

– А тобі треба хоч трохи вивчити українську, – на рові перед дорогою, вийшовши з вузької стежки, зміг я нарешті порівнятися з Віллі.

– Но! Я знаю! – сказав він, вдивляючись у клапті туману, що піднімалися з виярка перед селом. – О, дай Боже на здоров’я, німецька курва!..

Ми вийшли з лісу й, пройшовши насипом ще метрів сто, поки поминули той виярок, а тоді перебігли дорогу й клином лісу вибрели поза людські городи, аби найкоротшим шляхом дістатися до нашого обійстя. Роси на межі було мало, і ще я помітив, що зірки тільки де-не-де блимали у просвітах між хмарами.

Я неголосно постукав у шибку. Мати майже відразу, не питаючи хто, відчинила. Начеб і не спала. Мене вона завжди впізнавала по стукові…

– Бачите, мамо, так і не дочекався я молодих карчох[24], – сказав я, виносячи у темряві з комори дві заздалегідь наготовані торби з пришитими ременями з кінської збруї, щоб було як нести за плечима.

– То, може, я піду попробую надерти? Може, вже яких назбираю?.. – Мама й так була худенька, невисока, а за останні тижні висохла, здається, ще більше.

– Та ні, мамо, куди ви серед ночі? То я так…

– Що ж, хай Бог тебе береже, сину… Якби знала, хліба б свіжого на дорогу напекла.

– Дякую вам за сухарі, а хліб все одно довго свіжим не буде, – заспокоював я маму.

Вийшовши у садок, я тричі крикнув совою. Небо на сході помітно зблідло, надворі починало сіріти… Віллі відповів мені, як умів. Ще раніше я показував йому, як це робиться. Майже кожен наш стрілець для умовного сигналу умів імітувати якогось птаха чи звіра. Я собі вибрав сову. І колишній піхотинець також непогано імітував нічного птаха, правда, гортанне «У ху-гу!» в його сови виходило якесь начеб нетутешнє, але що вже тут вдієш?

Наші «сови» розбудили сусідського собаку, і Віллі довелося ще трохи зачекати в кінці саду, поки той заспокоївся. А коли ми вернулися в хату і мати, прикриваючи хусткою рота, знову почала тихо приповідати, що нема її синам місця на рідній землі, за мною із сінок якраз зайшов німець, і його єдине око й собі почало часто кліпати, поки звідти не викотилася велика сльоза. Я не чекав від нього такої сентиментальності, та й не час було розкисати… Завдавши колишньому піхотинцеві легшу торбину, я й собі намірився виходити з хати.

– А я собі думала, що ти мені їх ще й викопати поможеш, – зітхала мати, і я навіть не відразу здогадався, що вона має на увазі картоплю.

– Як тоді Максим Струмінський з Матвієвець, ти ж чула. Пішов батькам помогти карчохи копати… То його на городі стрибки окружили, але підлізти боялись… Та він їм так і не дався, підірвав себе…

– Ой, сину, Господь з тобою!..

– А вчора тут, у селі, нічого не чули?

– Та я нікуди і не ходила… А що?

– Ми вчора на Ставках офіцерів з гарнізону постріляли, – вирішив я попередити матір.

– Ой, Господи! – зойкнула мати. – Тепер вони, Олесику сказяться!..