Розділ «9. Похоронна команда»

Але мене хилило до сну і я вирішив знехтувати забобоном – не спати на захід сонця – й, залишивши Віллі у машині, поплівся у свою клуню.

Якби облава почалася у цю мить, вони б взяли нас тепленькими… З дверей клуні, з горба, я ще деякий час оглядав долину.

Про те, що тут раніше відбувся бій, нагадували хіба свіжі гільзи, які я, втім, старанно визбирав, і дві «льожки»-вм’ятини та вим’яті смуги у коноплях, у тих місцях, де ми тягли тіла гарнізонників… Але мої повіки ставали все важчими, а ноги начеб ватяними. Ще встиг запам’ятати велику рибину, що кинулася неподалік того місця, де рвалися у воді гранати.

Прокинувся я від холодриги, а коли розплющив очі, навкруги була темрява. Я проспав набагато довше, ніж думав. Від цвіркунів, що, здавалося, сиділи в усіх кутках клуні, могло закласти у вухах.

Віллі я застав там, де й залишив, у машині. Колишній піхотинець був свіжий і підтягнутий, ніби й не спав. Чому він тоді не розбудив мене? Уночі ми ж повинні були виїхати? Чи, може, він боявся, що я наполягатиму на нічному рейді до Крем’янця?.. Я пройшов повз машину до «монаха» і трохи промив очі.

– Йду до села, до світанку вернуся, – сказав я і рушив у нічний ліс в надії за горбом вийти на прямішу дорогу, але за хвилину Віллі наздогнав мене і сказав, що йде зі мною.

У нього з рота несло так само, як і з мого, і я порадив йому пожувати трави, аби перебити запах перегару. Не хотілося засмучувати матір. Аж враз через кілька кроків він захарчав, як кіт, і став голосно плюватися.

– Ти, курво німецька, мало того, що напоїв мене, що стріляти не вмієш і тікають від тебе всі кому не лінь, то ще й кропиву від трави не відрізниш…

– Болшой дупа так думати, – буркнув Шуберт, усе ще відпльовуючись.

– І для чого ти витягнув того бутля?

– Бут?.. Бутль?.. – наче передражнюючи, пробував повторити за мною Віллі.

– Ти просто не хотів, щоб ми їхали! Кайзер ти недобитий! – продовжував я шпетити колишнього піхотинця, хоч і розумів, що тільки зганяю на ньому злість.

– Кайзер капут! – кинув він, усе ще відпльовуючись.

У темряві я не бачив його обличчя, але з інтонації вловив, здається, навіть якусь нотку іронії.

І ще, з кожним кроком я все більше відчував, що вибрана мною пара чобіт, із тих, що ми познімали з убитих рускіх, виявилася дещо затісною. Треб’ло спробувати інші, але вертатися не хотілося, і я вирішив, що до села, туди й назад, якось уже дійду і в цих. А коли ми нарешті вийшли на лісову дорогу, яка в темряві ледь вгадувалась, то треба було квапитися, до світанку залишалося не так уже й багато часу.

– Якщо вони й почнуть, то почнуть із Кіптихи, – сказав я начеб сам до себе. – Раніше вони починали саме звідти. Ну, або ще з крем’янецького шляху. Якщо зі шляху, тоді нам гаплик! Але звідти раз починали й ваші…

Віллі, здавалося, залишив мої слова без уваги. Ми якраз наближалися до шляху, і вже не вперше, мабуть, усе ще зі злості я знову нагадав йому, як на Великдень, у сорок третьому, у цьому видолинку ми дали перцю його колєґам. Тоді колишній піхотинець врешті-решт огризнувся, мовляв, чого я тепер боюся облави рускіх, коли тоді побив цілу колону німців? І ще Віллі запитав так само каліченою російською, чи й справді я отримую задоволення, розповідаючи йому про це.

– З ким тут побалакаєш, коли кругом одні окупанти!.. – спромігся я на якусь іронію, ковзнувши поглядом по лейтенантських погонах на худих плечах Віллі.

Після сну я все ще почувався кепсько.

– А тепер я ще й у твоїй банді!.. – смикнув плечима колишній піхотинець, не оглядаючись, начеб я кольнув його багнетом між лопатки.