Розділ «5. Останні герої. Впали роси на покоси»

Це зайняло у мене ще якийсь час, але колишній піхотинець так і не з’явився.

Чим далі, тим більше хотілося їсти й водночас давалася взнаки безсонна ніч, хилило до сну. А ще непокоїла думка про Віллі, де він подівся? Якщо його послухати, то казав, що також виріс у лісі. Десь там недалеко, де він жив, начебто вже починаються гори Альпи, й ліси також починаються. Але хіба у тих засранців можуть бути справжні ліси?

– Хіба у вашому лісі можна заблудитися? – запитав я у Віллі. – У вас же там, напевне, скрізь бруківка і завод на заводі.

Чомусь цю його Німеччину я уявляв саме такою. Щось схоже розповідав мені колись старший брат.

– О, й-а![3] У нас велика ліс! Він іде далеко до Остераіх… – відповів баварець своєю каліченою російською, після того як я повторив йому своє запитання.

Я, звичайно, не повірив, бо ніхто б йому не повірив, що там у них можуть бути такі великі ліси. Але своїм запитанням я, видно, розворушив у пам’яті Віллі ностальгічні картинки днів минулих, і він знову почав розповідати мені про своє містечко, свою роботу до війни та про свій баварський ліс не тільки словами, а й жестами, мімікою. Його худе витягнуте обличчя, і те єдине світло-голубе око, і навіть руді брови, одну з яких розтинав глибокий шрам – слід від поранення, у ці хвилини випромінювало якусь майже хлоп’ячу радість.

– Гросе фіхтенбойме! Гросе танненбойме!..[4] – розводив руками Віллі, ділячись спогадами про ліси свого дитинства. – Велика, велика дерево!

І мені було приємно спостерігати, як у такі хвилини оживав цей чолов’яга, а до його жестів я вже звик. Як і до того, що він казав слова, начеб випльовуючи їх, а слово «велика» вимовляв чомусь винятково у жіночому роді. В його устах це звучало як «болшая», і тільки щоразу мені кортіло додати слово «дупа».

Наша розмова про німецькі ліси, моє коротке запитання і його довга відповідь, відбулася ще в один із перших днів мого повернення додому. Я цілий день водив Віллі лісом, своїми володіннями, показуючи деякі наші колишні стоянки й собі фіксуючи у пам’яті нові зарості кущів, що піднялися на місці галявини, чи свіжу просіку, а також нові стежки, витоптані худобою і людьми.

– А тут у нас був бій з вашими, у сорок третьому, – щоб він не забував, з ким має справу, показав я колишньому піхотинцеві на той видолинок, коли ми підійшли до пищатинецької дороги. – Ми розбили вашу автоколону із засідки. Пуф-пуф!.. – Наставивши пальця до дороги, я продемонстрував напрямок вогню. – А чого нашими дорогами без дозволу їздили? У нас такого не люблять…

Обличчя німця, коли до нього дійшло те, що я казав, помітно скисло.

– Ваших тут вісімнадцять чоловік, паф-паф! Не рахуючи поранених. У нас, до речі, був тільки один кулемет, та й той під час бою заклинило. Тебе цікавлять наші втрати – тільки один убитий…

Коли я повторив це ще раз, він у відповідь лише кинув на мене насмішкувато-зверхній погляд, як дорослий на хлопчака. Може, так і я дивився на нього, коли він розповідав про той ліс, що тягнеться аж до Остерайху Звичайно, він мені не повірив…

А ще раніше я сказав колишньому піхотинцеві, що маю у надійному сховку кулемет «гочкіс».

– Кочкіс?.. Францьозіш?.. – недовірливо перепитав Віллі. – У францьозен поганий зброя, – кинув він звично, начеб спльовуючи, але я вже якось змирився з тією його манерою викидати із себе слова. А потім запитав, чи не маю я там у сховку ще й «шмайсера».

– «Шмайсер» був у мого брата, – сказав я, – але у нас до них було мало набоїв. – Ти з таким ходив?

– Ні, моя була флінте[5]. Флінте маузер, ахт унд драйсішь, – розчарував мене колишній піхотинець.

– Тридцять восьмого калібру? – перепитав я. – Ах ун драй… драйсік – то тридцять восьмий?

– Й-а! Три і сім.

– Досі пам’ятаєш?