Розділ «5. Останні герої. Впали роси на покоси»

– Важко забути, – начеб погоджуючись зі мною, зітхнув Віллі.

І все-таки, де подівся мій товариш тепер? Поки я чистив зброю, це питання не залишало мене. У нашому лісі він, можливо, і не заблудиться, але ж випадково може натрапити на когось з місцевих, а це нам зовсім ні до чого.

Моя схованка у старій клуні, звичайно, також не була надто надійною. Але ж який тут вибір? Я приніс з покосу ще пару оберемків свіжого сіна. Витягав зі споду, бо верхнє було ще мокрим від роси. Я прикрив сіном і «гочкіса», і гранати: дві рускіх «репанки» й одну німецьку «булаву» з довгою ручкою, які також були на місці у солідолі, а потім намостив і собі ліжко. Щоб не так кортіло їсти, то вирішив заснути, якщо зможу.

Порівняно з тим, як часто доводилося ночувати на війні, то тут, на сіні, було просто королівське ложе. Найгірше, коли доводилося ночувати у лісі взимку. Тоді ми нарубували купи ялинового гілля, влягалися на них, зверху кожух, а над кожухом я ще клав плащ-намет. Не раз прокидався під снігом, що випадав за ніч і прикривав боївку своєю периною. Тим снігом ми й умивалися, і сухарі ним заїдали, замість води…

Засинаючи у клуні на сіні, я знову згадував війну і згадував Улю, і те, скільки кілометрів я ото протьопав за ніч туди й назад, щоб побачитися з нею ще раз, і подумки вкотре погоджувався з братом, бо він колись не раз говорив, що головне на війні – ноги. Хоч я раніше вважав головнішими все-таки руки. Але бажано, звичайно, щоб і руки, й ноги, й особливо голова були на місці.

Ще й тоді наша партизанка навіть часто дуже нагадувала полювання: або біжиш, або стріляєш. Правда, дуже ризиковане полювання, бо ж стріляєш не тільки ти, а й у тебе, і всі лови можуть закінчитися у першу ж хвилину, і закінчитися назавжди. Але страх сидить до того моменту, коли ще не почалося, а коли вже почалося і ти починаєш відчувати плечем віддачу, й голосно без угаву тріскоче затвор біля вуха, то кров сама закипає.

А коли із сусіднього горба починають гатити по тобі і вуха вловлюють той неприємний посвист над головою – це тільки додає люті. З мене це вмить робить звіра… І вже ні про що не думаєш. Майже шкірою відчуваєш, як твої кулі у відповідь лунко цвьохають, здіймаючи хмарки куряви на маківці горба по той бік видолинка, кришать грудки, рвуть траву й лягають у ціль, у ту ціль, для якої ти також ціль і не більше…

З цими думками я й заснув, але снилася мені вже не війна, а Уля… Уля без війни. Ми йшли, узявшись за руки, у залитому сонцем яблуневому саду і голосно сміялися, а посеред саду стояв великий, начеб панський, будинок, і з усіх вікон на нас дивилися люди, й декого я навіть упізнавав, і маму також упізнав серед них. Уля весело сміялася, заливалася сміхом, вона була прекрасна: з віночком квітів на голові, двома косичками, у світлому легенькому платті. Я хотів її поцілувати, але на нас дивилися люди, й вона відвертала голову, і я ніяк не міг дотягнутися до її уст…

Перший раз я прокинувся від віддалених голосів. Прислухавшись, виглянув з клуні й побачив людей, що приїхали за сіном. Сім’я: чоловік, жінка і хлопець, очевидно, їхній син. Приємно було спостерігати за їхньою роботою. Напевне, й оці коноплі довкруг клуні також їхні. Якби вони надумали навідатися до клуні, я мав досить часу, щоб, прихопивши «гочкіса», заховатися у верболозі. Невдовзі я так і зробив, вивчаючи шлях до відступу, заодно напився з джерельця, але ті люди, скоро зібравши все сіно, поїхали до села.

З досвіду я знав, що коли нахлебтатися води, то деякий час не так кортітиме їсти. Відтак я вернувся в клуню й знову заснув. Хоча це було більше схоже на якесь марення, а не сон. Мені приснився похорон. Правда, я не відразу це зрозумів.

Я впізнавав знайомі обличчя серед процесії: і Яворенка, й брата, і ще декого з односельців. Тільки не знав, кого ховають. Мені кортіло дізнатися, й водночас я боявся, що це може бути хтось близький і дорогий мені. І я спинався навшпиньки, заглядав поверх голів, кого ж то несуть, але марно…

Перед тим як провалитися у цей важкий короткий сон, я думав зовсім про інше. Я й у сні це пам’ятав і дивувався (у сні ж таки): до чого вся ця процесія на горбі?.. Я пам’ятав, що, лежачи з відкритими очима, деякий час спостерігав за осами, які десь там, у щілині між верхніми дилями, мали гніздо. Вони то злітали, то прилітали й кілька разів навіть пробували сісти на мій кирзовий шахтарський черевик. І мені ще пригадалися тоді слова Яворенка, сказані ним одного разу на кіптиському узліссі про те, що кожному з нас треба брати приклад з оси: вжалити й заховати жало, вжалити й відступити, і що в цьому вся тактика партизанки.

Я тоді стояв трохи далі і не все чув, але хлопці спершу зареготали, бо подумали, що Тимко має на увазі нашого Осу, Федька Білого з Передмірки… Але далі я вже чув і, здається, дослівно пам’ятаю кінець тієї полум’яної промови Яворенка, коли вже ніхто не сміявся: «Хлопці, дорогі друзі, для цього нещасного народу ви – єдина й остання надія. За вами мільйони українців, знедолених, затюканих, обманутих, старих і малих, сиріт і вдів, ваших братів і сестер, батьків і дідів, дядьків і тіток, яким нема більше на кого надіятися. І ви взяли в руки зброю, щоб оборонити їх і землю свою від окупанта, і нехай ця земля горить у нього під ногами…». Я добре пам’ятав ці слова, виголошені Яворенком з високого рову під Кіптихою, з якого відкривався вид всієї долини Горині. То було невдовзі після невдалого красилівського походу, коли багатьох охопив відчай та зневіра. Пізніше я не раз повторював ці слова подумки. І кожного разу, начеб повторюючи услід за Яворенком: «старих і малих, сиріт і вдів, ваших братів і сестер», я бачив перед собою обличчя Улі, то серйозне, то веселе, то засмучене, з великими печальними очима й цятками ластовиння на переніссі…

А коли у клуні, на свіжому сіні, я провалився у той сон, і мені приснилася процесія, і я здогадався, що це похорон, але не міг зрозуміти, кого ховають, то враз злякався: а чи не мене?.. Від цієї думки я й прокинувся, але ще начеб у сні встиг подумати, що оскільки я все це бачу, то хіба може так бути?..

Проте насправді мене розбудив вибух, що долинув знадвору. Голосний, але не зовсім звичайний, так ніби рвонуло десь у воді… Я за мить зірвався на ноги й кинувся до дверей, вихопивши з-за пояса парабелума. Потрусив головою, начеб струшуючи із себе клапті сну, і, доторкнувшись долонею до чола, відчув, що воно липке і мокре. Знадвору долинули чиїсь крики, але слів я не розібрав, а тоді гримнуло ще два рази. З пістолетом у руці я вискочив з клуні.