Розділ без назви (2)

-  І кінь на чотирьох ногах спотикається, – розводить руками Крук.

-  Ти ж не кінь! Але якщо будеш стільки працювати, то дійсно перетворишся на коняку. Відпочивати треба в обідню перерву, а не псувати очі невідомо над чим! І перше їсти, а не ті твої хлібини. – Старий черговий сердиться. Втім, Полу відомо, що це вдаваний гнів. – Твоє щастя, що цього разу я не вирахую з твоєї зарплатні.

-  Дякую! Було б непогано, якби її виплатили за минулий місяць.

-  Не вдавай розумника. Бери болванку і йди працюй, Крук.

Пол із посмішкою отримує нову заготовку та повертається за свій верстат.

Його зіпсована болванка, як і болванка Лук’яна, не підуть не переплав. Сьогодні сивий Феодосій Пилипович та ще двійко людей надійно переховають їх у сховищі, а потім перенесуть до місця, де з цих заготовок вироблять деталі для гвинтівок. А потім він, Крук, власноруч ті гвинтівки складе… Але на роботі навіть думати про це заборонено.

Пол закінчує останню деталь точнісінько тоді, коли дзвоник сповіщає про кінець робочого дня. Разом з усіма він складає інструменти на столі, скидає робочий халат, розписується у журналі чергового, прощається з Феодосієм Пилиповичем і полишає цех.

Лук’ян тихо бурмоче йому невиразне «до завтра», встромляє макітру в свого м’ятого котелка та зникає у натовпі. Хтось із знайомих цеховиків кличе Крука на пиво, але той відмовляється:

-  Іншим разом!

На диво теплий осінній вечір. Подих м’якого вітерця з легкою прохолодою та запахом опалого листя на обличчі… Пол мружиться від почуттів, що раптом наринули на нього. Він має чудовий настрій. Денну норму перевиконав, одну болванку якісно запоров, над скринькою попрацював. Для повного щастя не вистачає лише смачної вечері, але це легко виправляється. І Пол крокує звичним маршрутом до «Трилисника».

Вулиці скрізь заповнені людьми, які йдуть з роботи: простий дешевий одяг неяскравих кольорів, щирі посмішки на втомлених обличчях, повсякденний гомін. На диво затишно.

Раптом ідилічна атмосфера навколо змінилася. Гомін попереду стих, і Крук побачив натовп перед вуличкою, перекритою дружинниками, здоровенними чолов’ягами з червоними нарукавними та кийками на широких поясах. За офіційними документами дружинники були покликані захищати суспільний покій та загальну безпеку; в житті все було інакше. Відгодовані пики дружинників сповнювала червонощока пихатість, нарукавники чорніли великою жирною літерою «М». Складалося враження, що нарукавники ці підносили дружинників над простими людьми, ледь не перетворюючи на істот вищого порядку.

Чулися їхні зичні віщування:

-  Заждіть п'ять хвилин! Будьте розважливими! Як тільки кортеж пройде, ви знову підете по своїх справах!

Люди слухняно мовчали, але їхні втомлені обличчя не приховували люті. Здавалось повітря над натовпом бриніло від напруги. Товстоморді дружинники це неабияк відчували, розгодовані зади чітко сигналізували своїм хазяям про небезпечність ситуації, але ті вперто продовжували басовито гудіти:

-  Не створюйте паніку. Зачекайте трохи. Через хвилину має пройти кортеж.

Люди не створювали паніку, чекали й мовчали. Вони завжди мовчали.

І дійсно, через хвилину на вулиці з’явився зелений паланкін чиновника, заради якого перекрили рух. Паланкін несли чотири здоровили, а попереду й позаду них йшли ще по двоє таких же здоровил зі зброєю. Їхні очі ціпко прочісували натовп у пошуках натяків на погрозу. Один з цих холодних поглядів зупинився на декілька секунд на Полі, а потім рушив далі.

Процесія рухалася неспішно. Паланкін було завішено золотистими шовковими шторами, а на борті звивалася вензелевим черв’яком якась хитра заплутана монограма. Якби хтось забажав побачити візуальний образ слова «пихатість», то цей кортеж став би одним з перших претендентів на призове місце – зовсім поруч з пиками дружинників.

Натовп проводив процесію недобрим поглядом і погрозливою тишею. Чулося важке дихання й потріскування пальців, стислих у кулаки.