Розділ без назви (1)

Його зустрів приймальний хол, витриманий у темно-бордових кольорах. Пол добре пам’ятав його, але у спогадах хол видавався таким величезним і неосяжним... А зараз це була кімната, доволі велика й простора, можна сказати, – доволі скромна, як на ледь не першого багатія міста.

-  Куди накажете віднести валізи? – Сервен допоміг зняти бушлат і сховав його до шафи. – Ваша дитяча кімната? Спальня? Кабінет?

-  Гарне запитання. – Пол хотів потерти лоба, але пальці зустріли холодний шовк маски. – Я маю оглянути їх спершу. Після цього вирішу.

-  Добре, молодий пане. Поки обдивляєтесь, мені подавати обід? Чи бажаєте прийняти ванну?

-  Ванни не потрібно. Подай чаю та пару тостів з маслом, будь ласка.

Сервен кивнув і зник. Валізи Пола лишилися стояти біля шафи, поряд котрої височів здоровецький стінний годинник-башта.

Крук наблизився до нього й заглянув у щілину між задньою стінкою годинника та шпалерами. Внизу – значно нижче, ніж він очікував – на старому дереві було вирізьблено кривими прописними літерами «Пол Крук». Пол всміхнувся цьому невеличкому вітанню з дитинства.

Зробивши пару кроків ліворуч, він опинився перед дзеркалом, до якого колись не міг навіть дострибнути. Кращий результат, якого він тоді досягав – половина лоба у найвищій точці стрибка. Зараз зі скла на нього дивився високий блідий молодик років двадцяти. Чорне волосся до плечей, тонкі нервові губи, сірі стомлені очі під маскою з хижацьким дзьобом.

-  Диявол, я зовсім забув про неї! – маска чомусь розлютила Пола, і він ривком зірвав її. Фамільна реліквія полетіла на журнальний столик.

Декілька секунд він намагався зрозуміти, що його так збентежило. Потім збагнув: маска нагадала йому те, про що він не любив думати – відображення у дзеркалі дуже нагадувало Корвіна Крука.

Пол скреготнув зубами, непомітно для себе торкнувся лівицею револьвера та широкими кроками піднявся на другий поверх, де розташувалися його кімната і батьківський кабінет. Колись ці круті сходи давалися значно важче…

Спершу Крук завітав до своєї старої кімнати. Білі стіни, вкриті чудернацькими дитячими малюнками, чорний паркет та невелике ліжечко біля вікна, – саме такою, незатишною й аскетичною, вона й закарбувалася у його пам’яті. Нічого не змінилося з того дня, як він поїхав.

І прийшли спогади. Не злічити безсонних ночей, коли у вікні маленькому Полу ввижалися чиїсь обличчя, а кожен звук лякав до нестями. Хвороблива дитяча уява, що завжди прикрашала його самотні ігри, в ці ночі не давала йому навіть заплющити очі. Він збирався з усіма своїми дитячими силами, кусав ледь не до крові губи, обіймав себе за коліна, сховавши за ними обличчя, накривався з головою ковдрою – проте страх так просто не відпускав його. Якось Пол не стримався й прибіг однієї занадто страшної ночі до батька.

Корвін, що працював у кабінеті, з кам’яним обличчям вислухав його плутану промову.

-  Якщо ти вважаєш себе чоловіком, то й поводься, як чоловік. Йди спати до себе, Поле. На добраніч.

Зневажливі слова, презирливий погляд – от і вся підтримка, яку він отримав тоді від Корвіна. Після цього Пол ніколи не звертався до батька по допомогу. Ніколи. Нічні химери продовжували мучити його, але Пол стоїчно переживав їх на самоті, не пожалівшись навіть Сервену. А після переїзду до столиці жахіття зникли.

Поряд із ліжком стояла книжкова шафа. Пол провів рукою по старим знайомим корінцям. На диво, жоден навіть не запилився. В дитинстві Пол навчився читати самостійно – в чотири роки. Книжки, дитячі й не дуже, детективи, казки, пригоди, навіть страшні оповіді з малюнками, після котрих ввижалися страхолюддя під ліжком, стали його друзями і батьками, яких він ніколи не мав.

Навпроти шафи стояла пузата скриня, у якій Пол тримав іграшки: армії солдатиків, складні конструктори та улюблена дерев’яна гвинтівка. Він обожнював будувати фортеці, у котрих розігрував криваві героїчні баталії. Сам Пол особисто стояв на чолі кожного бою, розстрілюючи вірною гвинтівкою натовпи уявних ворогів… Його лівиця лягла на револьвер. Це були приємні світлі спогади, але від скрині, як і від усіх інших меблів, від самої кімнати віяло холодом, який він бажав забути назавжди.

Пол вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Ні, відтепер дитячу буде зачинено!

У кабінеті віяло старовиною. Оздоблений чорним дубом, похмурий і затишний водночас, кабінет одразу заспокоїв Крука. М’який килим, три стіни, завішані від підлоги до стелі книжними полицями, спеціальна вузька драбина, аби діставатися книжок нагорі. Здоровецький жовтий глобус на довгій лакованій ніжці та велике світле вікно за спиною оббитого вишневою шкірою крісла. Письмовий стіл, що займає ледь не половину кімнати. На столі – три срібних підсвічники, стоси аркушів, чорнильниця, декілька ручок із срібними перами, пухлі теки й стара друкувальна машинка. Ніби батько ще годину тому працював тут…