Розділ без назви (1)

-  До маєтку!

Нутрище кеба клацнуло, загуділо, свиснуло – і дивний екіпаж рушив широкою дорогою до міста. Станція, кладовище та скалічений жебрак залишилися позаду.

-  Молодий пане, не слід так перейматися. Було б через кого, – заспокійливим тоном промовив Сервен. – Той жебрак забув, де його місце, і за це поплатився. Жебракувати теж треба вміти... А ця тварина насмілилася говорити до вас. Більше того: вона не зникла за першим же наказом. Повірте мені, молодий пане, зараз ця істота безтямно щаслива від того, що залишилася тільки без однієї руки, а не без свого паршивого життя. Місце таких – на смітнику.

-  Це не тільки нелюдяно, а й протизаконно, – похмуро зауважив Крук.

-  Молодий пане, дозвольте нагадати, що ви – власник найважливішої фабрики цього міста, один з найбагатших його людей та голова дому Круків.

-  Отже?..

-  Отже, ви і є закон цього міста. – Сервен розвів руками, ніби йшлося про елементарні речі. – Чиновники Муніципалітету швидко затикають ротяки, якщо їх набити монетами. Гроші важчі законів. Ви можете рубати руки, ноги, голови направо й наліво, а вам лише вклоняться.

Сервен зневажливо кивнув підборіддям у бік вікна й підсумував:

-  Ви – людина. Вони – ніхто.

-  Мені необхідно трохи часу, аби отямитись, – відповів Крук і приставив вказівні пальці до скронь. Пальці торкнулися маски. – Я... Це... це дико для мене. Я не схвалюю подібного. Врешті, це просто не по-людськи.

-  Авжеж, молодий пане. – Сервен шанобливо схилив сиву голову. Позолочена оправа його окулярів неприємно зблиснула. – Якщо бажаєте, я можу змалювати вам картину нинішнього життя у місті, аби ви знали, з ким віднині матимете справу.

Через величезну арку Північної Брами кеб на швидкості в’їхав до міста.

Пол мовчки кивнув. Він хотів хоч якось відволіктися від думок про обрублену руку.

-  Стіна стоїть тут ще з прадавніх часів. Її звели для захисту міста, – почав Сервен. Його менторський тон нагадував викладача історії в ліцеї. – Сьогодні пуття з неї мало, вона постарішала й занепала, багато де осипалась. Її давно потрібно реконструювати. Муніципалітет якось виділив на цю справу кругленьку суму в щорічному міському бюджеті, проте, як бачите, віз і понині там, а гроші осіли в кишенях турботливих реконструкторів. – Сервен криво посміхнувся, точніше, зробив невдалу спробу посміхнутися. – Але повернемося до важливіших тем. Як я вже казав, молодий пане, ваша фабрика «Залізне Серце» – найважливіша з чотирьох фабрик цього міста. Саме там виготовляються механізми, що так потрібні тутешній громаді. Механізми працюють на інших фабриках, патрулюють місто, прибирають вулиці, утилізують сміття, служать перевізниками, виконують чимало інших важливих функцій – наприклад, чистять димарі. Тому «Залізне Серце» працює без вихідних, а попит на механізми та їх підтримання в належному стані стабільно високий. Кожен підприємець може тільки мріяти про такий попит.

-  Монополія? – Пол відволікся від думок про скаліченого жебрака.

-  Авжеж. Але, молодий пане, є виробництво, багатше за ваш статок. Ця фабрика зветься «Імперія» і належить панові Марку Сітісу. Всі металеві вироби, від ложок до гвинтівок, виготовляються у нього. Матеріали для будівництва, а також багато чого іншого теж створюються там. Конкуренти – відсутні. Пан Сітіс дуже люб'язний і приємний чоловік, тому я певен, що найближчим часом ви отримаєте запрошення від нього. Але нехай його манери не вводить вас в оману. Сітіс – хижак. Розумний, владний, нещадний. Він зробить все заради власної мети. Ваш батько ненавидів цю людину.

-  Батько ненавидів багатьох людей. А любив лише одну.

Кеб їхав плутаними вуличками, що звивалися поміж високих вузьких будинків. Черепичні стріхи, прикрашені різноманітними скрипучими флюгерами, поросли бурим мохом. З балкона такого будинку можна потиснути руку сусідові з дому навпроти, навіть не перегинаючись через перила.

-  Якщо бажаєте, я продовжу, молодий пане.

Пол кивнув. Оповідь зацікавила його.