Розділ без назви (1)

-  Третя фабрика має назву «Ейфорія». Її власник – пан Олексій Нокс. Немолодий чоловік, любить гарно попоїсти. Не дивно, що його фабрика спеціалізується на виробництві найрізноманітнішої їжі. Галасливий, безтактний, розбещений, вам він певно не сподобається. Ваш батько свого часу суворо наказав купувати їжу у фермерів, а не продукцію «Ейфорії»...

-  Мені байдуже, чого не міг терпіти Корвін Крук, – одповів Пол тихим голосом і мимохіть торкнувся лівицею револьвера. У ньому раптово здійнялося полум’я старої ненависті. – Буду безмежно вдячний, якщо в майбутньому ти не згадуватимеш ставлення батька до того чи іншого предмета, персони чи явища. Я здатен робити власні висновки.

-  Слухаюсь, молодий пане. – Сервен кивнув. – Прошу мені вибачити.

-  Крім того, твоя думка мені набагато цікавіша. Продовжуй.

-  Остання фабрика, «Білі крила», належить пані Лорі Долор. Вона господарює віднедавна, після трагічної смерті свого чоловіка, пана Долора, засновника та першого володаря. Фабрика займається легкою промисловістю, а також фармацевтикою. Серед чотирьох фабрик міста вона найменша. Що не применшує значимості пані Лори, адже статок вона має серйозний. До того ж пані Лора розумна й досі гарна, попри свій вік. З моменту чоловікової смерті ніколи не зрадила жалобним кольорам. Довкола неї так і в'ються зграї залицяльників, мотиви котрих очевидні. Але пані Лора навіть не дивиться в їхній бік, а всі подарунки з квітами й листами-освідченнями викидає на смітник. Пані Лора після похорон чоловіка бажала перейменувати фабрику на «Чорні крила», проте так і не зробила цього. Мабуть, не схотіла відвалити Муніципалітету шалені суми за переоформлення потрібних документів на нову назву. Поміркована господиня, пан Долор був би спокійний за свою фабрику.

Кеб проїхав під старою чорною вежею і виїхав на широкий проспект. Стояв полудень, проте на вулиці майже нікого не було, лише декілька схожих на залізних свиней механізмів з щітками прибиралися навколо. І ці штукенції виробляються на моїй фабриці, подумав Пол. Вірилося в це важкувато.

-  Людці базікають, нібито Лора стала коханкою Сітіса і власноруч отруїла свого чоловіка, – додав наостанок Сервен.

Кеб повернув праворуч і покотився через міст з сірого каменю. Попід мостом лінькувато котила хвилі неглибока річка. На самому мості повклякали жебраки, завмерли жалюгідними статуями, уособлюючи приниження: на колінах, на ліктях, обличчям в землю, з витягнутими перед головою руками. Вони навіть не поворухнулися, коли кеб проїхав повз них.

-  Саме так і треба жебракувати, – прокоментував Сервен.

Крук не відповів йому. Перед очима повстав чоловік з обрубком руки, з якої ще пульсувала кров. Пол зусиллям волі відігнав моторошне видіння.

Крім механізмів та злидарів, Пол угледів на вулиці невисоку даму у синіх просторих одежах, чиє обличчя приховувала маска, оздоблена довгим блакитним пір’ям. Дама неспішно прогулювалася з невеличким зеленим алігатором на повідку. Її супроводжували четверо схожих на залізних скелетів механізмів з гвинтівками в металічних руках.

-  Це останнє віяння місцевої моди, молодий пане. Каймани, алігатори, болотні ящірки та змії стали синонімом гучного титулу і високого статусу, тому багато заможних людей купують цих істот у болотників.

-  Болотників? – перепитав Крук. – Ти вже згадував про них, але мені це слово невідоме.

-  Аборигени. Жили тут ще до заснування міста. Їх трохи, так би мовити, притисли при спорудженні перших будівель. Навіть пару збройних інцидентів було. Проте потім усе владналося, і зараз вони мають невеличкий власний квартал біля Південної Брами, що веде на дорогу до тих самих боліт. Чудернацький народ. Живе за своїми законами. Мають дике вірування, пов’язане з рептиліями. Під час пошуків вашого батька ми звернулися до них, але болотники теж нічого не повідомили.

-  Цікаво. – з неприхованим фальшем одповів Пол і раптом побачив у віконці те, що справді його зацікавило.

У небо ланцюжком збігала височезна споруда, яка своїм виглядом порушувала канони архітектури та фізики: всупереч законам всесвіту сходи йшли вгору й губилися серед хмар. Дивні сходи не тримала жодна видима опора.

-  Сервене, що то за скульптура? Чи як це правильно назвати...

-  Це Сходи-в-Небо, молодий пане. Кажуть, їх побудував засновник міста; це було його останнє творіння, після чого він піднявся цими сходами за хмари і більше його ніхто не бачив. Він розташував Сходи майже в самісінькім центрі міста, на дуже ласому шматку землі. Хапуги з Муніципалітету свого часу намагалися прибрати його до рук, тож навиписували папірців і вирішили ліквідувати Сходи вибухом. Але все пішло бісом, бо динаміт вибухнув завчасно, двоє підривників померло, ще семеро присутніх залишилися каліками, а зі Сходів тільки порох розвіявся. Жодної тріщини! – Сервен знову криво посміхнувся. – Архітектори та будівельники довго вивчали феномен Сходів, проте секрету ніхто досі не розгадав. Чимало людей лізли нагору, аби дістатися краю цих Сходів. Поверталися далеко не всі. Ті, хто повернувся, оповідали, нібито дісталися аж за хмари, де повітря стає крижаним і неможливо дихати. Проте і там Сходи, доки вистачало очей, йшли далі вгору.

-  А це справді оригінально. – Пол дивився на Сходи і йому страшенно кортіло побачити їх зблизька. – Сервене, я бажаю якнайскоріше відвідати Сходи-в-Небо. Чи це заборонено?

-  Ні, молодий пане. Приходьте, дивіться, торкайтесь, хоч нагору лізьте – на все ваша воля. Ніхто і слова не скаже. Сходи навіть не охороняються. Це мистецтво, доступне всім, проте водночас не належить нікому...