Розділ без назви (1)

Міст через річку залишився далеко позаду. Кеб проїхав пару невеликих безлюдних майданів, пірнув у нову арку з високою баштою і задріботів колесами на підйомі.

-  Неподалік Сходів, до речі, стоїть міський парк, я рекомендую вам прогулятися його стежками. Надзвичайно мальовниче й затишне місце. Парк заснували ще в часи спорудження Стіни, як стверджують історики. Хоча історикам нема віри – вони можуть розповідати все що забажають, а інші лише киватимуть, адже перевірити на правдивість всі ті оповіді ніяк не можливо.

Кеб закінчив підйом, набрав швидкості і скоро виїхав на широкі прямі вулиці багатого району. Будинки тут були великі, з просторими садками навколо, огороджені високими парканами й стінами.

-  От і Високе Місто, молодий пане, – урочисто промовив Сервен. – Ми майже приїхали.

-  Високе Місто? Доволі претензійна назва.

-  Це найпрестижніший район міста. Тут живуть лише гідні, багаті люди. Кращі з кращих! Бачите цих автоматонів? – слуга вказав на озброєних механічних солдатів, схожих на четвірку, що охороняла панянку з алігатором. Автоматони крутили головами в блискучих циліндрах на триста шістдесят градусів і повільними розміреними кроками патрулювали пустинну вулицю. На мить вони завмерли, секунду дивилися на кеб, а потім продовжили розмірене патрулювання, готові стріляти за будь-якого натяку на порушення безпеки. – Ніякі голозаді сюди навіть не сунуться. Далеко не всі найвищі чини Муніципалітету мають тут маєток.

-  Це ж треба, – байдуже прокоментував Пол. Захоплення старого слуги багатством та елітністю місцевих жителів він не поділяв. Перед очима й досі виникав кривавий слід та брудна рука, що лежала просто землі — так дико, так штучно, наче театральний реквізит. Від тієї згадки Пола ледь не знудило.

-  Ви пам’ятаєте рідний маєток, молодий пане? – Сервен пильно подивився на нього.

-  Майже ні, – відказав Пол. – Я мав лише п’ять років, коли мене відправили до ліцею.

-  Авжеж. – Кивнув старий слуга. – Ми прибули.

Кеб зупинився перед масивними чорними воротами, прикрашених парою бронзових вензелів у вигляді літери «К». За кілька секунд ворота безшумно відкотилися врізнобіч. Кеб повільно заїхав у пустий двір, розвернувся перед сходами й завмер. Ворота із глухим стукотом зачинилися.

Поки Сервен діставав валізи, Пол охопив поглядом старанно забутий родинний маєток. Старі дуби та велетні-горіхи навколо дому. До товстої кривої гілки найбільшого дуба причеплена гойдалка. Свого часу він прогойдався на ній багацько годин, злітаючи високо вгору, майже до самих небес... Світлий спогад із дитинства, один з рідкісних. Дивно, що батько не наказав зняти гойдалку.

Пол перевів погляд на будинок. Похмура чорна будова, приземиста та важка. Товсті надійні стіни, високі вікна. На третьому поверсі – невеликий балкон. Дім здавався підсліпуватим могутнім воїном, що присів відпочити. Ніякої архітектурної вишуканості: лише зручність, надійність і практичність. Навіть квіткової клумби ніде не було, а тільки ідеально доглянутий газон та старі дерева.

До широких вхідних дверей вели сім сходів, укритих урочистою червоною доріжкою.

-  Прошу, молодий пане. Вітаю вас удома.

Сервен примудрився вклонитися, не випускаючи валіз із рук.

-  Дякую.

Дивне почуття заволоділо Полом. Крок за кроком сходами воно поширювалося й наростало. Невже він дійсно повернувся додому?

Важкі двері самі по собі розчахнулися перед ним, і Крук ступив до рідної оселі.

* * *