Розділ без назви (1)

-  Слухаю.

-  Що накажете робити з одягом вашого батька?

Пол вагався не більше секунди.

-  На смітник. Або роздайте бідним, якщо тут заведено. Я бажаю мати власний гардероб і чиїсь речі доношувати не збираюсь.

-  Слухаюсь, молодий пане, – Сервен вклонився.

Опісля трапези вони вийшли на двір і сіли в кеб. Пол зовсім забув про маску, але слуга своєчасно подав її.

Місто наче викосило чумою: безлюдні вулички, порожні майдани та мовчазні проспекти повсюди. Лише де-не-де траплялися жебраки й різноманітні автоматони. Якось повз них прогримів інший кеб, механізми-водії відсалютували одне одному короткими гудками. І все – більше нікого, навіть безпритульних тварин не було видно.

А понад дахами, трубами та флюгерами до хмарин бігли чудернацькі сходи. Після Муніципалітету я обов’язково маю поїхати до них, вирішив Пол.

Десять хвилин потому кеб викотився на величезну пустинну площу і зупинився перед високою будівлею з численними тонкими баштами. Гудіння двигуна стихло.

-  Це і є Муніципалітет? – запитав Пол, оглядаючи гігантську споруду.

-  Саме так, молодий пане.

Високі стіни з чорного каміння виглядали ворожо. Стіни прикрашали численні статуї драконів, гарпій, сфінксів, грифонів та десятків інших скульптурних химер, імен яких Пол не знав; вирізьблені настільки майстерно, що здавалося, ніби всі вони дивляться на нього. Спостерігають, щомиті готові ожити, зірватися вниз і розірвати на шматки кожного, хто наблизиться занадто близько. Від сотень кам’яних поглядів Крукові стало моторошно.

Легкі башти будівлі злітали в небо – наче запрошували й тягнули за собою у височінь; перші поверхи, позбавлені вікон, були подібні до замку, важкого й неприступного. Таїлось у лініях Муніципалітету щось глибоко приховане, щось древнє, величне й неосяжне, щось таке, від чого перехоплювало подих. Міць і гордовитість, непорушність і таємниця.

Під охороною двох величезних кам’яних лицарів над вхідними дверима знаходився дивний годинник. Пол уважно придивився: той мав лише одну стрілку, що вказувала на годину, а замість другої в центрі циферблата висів великий пісочний годинник, у якому досипалися вниз останні червоні камінці.

-  Дивовижно, – нарешті видихнув Пол.

-  Коли люди не отримують поваги за свої вчинки, вони намагаються компенсувати це за допомогою речей. У даному випадку – за допомогою видатної пам’ятки архітектури.

-  Мені подобається. – Крук кивнув, наче підтверджуючи власну думку. – Фантастична будова. Ніби реквієм, застиглий у камені.

-  Кажуть, що його спланував і розпочав будувати син засновника міста, – того самого, що створив Сходи-в-Небо. Син пішов у батька, видатний геній. Не дивно, що це творіння нікого не залишає байдужим.

-  Влучно підмічено.

-  Саме тому чиновнички забрали будівлю собі. – Сервен поклав руку на меча, показуючи цим жестом все, що він думає про міський управлінський апарат та його службовців. Дивовижно, як він залишався однаково спокійним та холодним, незалежно від того, чи рубав руки злидарям, чи розмовляв про політиків, чи подавав тости.