Розділ без назви (1)

- Ну так от: жоден з учасників не додумався обійти дверей.

На цих словах Арктур пішов.

- Давай сюди посуд, імениннику.

Пол мовчки виконав наказ. Залізний брязкіт закінчив раптову бесіду.

Я дістану тебе звідси, сказав Арктур. Ці слова вихопили Пола з глибокого колодязя відчаю, в який він падав після арешту. Надія несміливо спалахнула й запалала в ньому. Його звільнять. Сервен на свободі… Диявол, а він навіть не згадав про нього! Вірний слуга зробить усе, аби дістати його з цієї клятої камери. Арктур… Справжні друзі. Іванна!

В її зраду важко було повірити. Та сама Іванна, руда й весела, яка завжди була разом з ними – зрадила його. Навіщо? Що рухало нею? Мабуть, все доволі банально: то була її помста за розтоптані почуття.

А я просто намагався бути чесним з нею, думав Пол. Невже краще було збрехати? От і будь після цього відвертим з жінками…

Хоча це вже неважливо. Його або врятують, або за ним прийде Марк Сітіс. Пола влаштовували обидва варіанти: менше за все він хотів провести сорок років за ґратами.

День минув у роздумах. Йому ще двічі підсовували все ту ж миску з кашею, але Пол їв лише хліб. Коли прийшов вечір і світло лампи змінилося на синій, він забувся сном. Не заважили ані відсутність ковдри, ані вечірня прохолода.

* * *

Крука розбудив шум.

Був ранок, про це свідчила світла пляма на підлозі та жовте світло камерного ліхтаря. Крук повільно піднявся з ліжка й підійшов до віконечка. Вдалечині чувся дивний грюкіт. Пол завмер й зосереджено прислухався кілька хвилин. Так, помилки не було: десь там у місті, карбуючи кроки, гриміли бруківкою залізні ноги. Крук ніби наяву побачив чіткі ряди механічних загонів, що розтікалися вулицями й майданами, захоплюючи та встановлюючи контроль над містом.

- Вони зробили це, – сказав Крук собі й ледь не стукнув об стінку кулаком, але біль від позавчорашнього удару вчасно зупинив руку.

Лють на Тріумвірат і власне безсилля заволоділи ним.

Крук тричі з розмаху вдарив двері камери, які навіть не скрипнули, прогорланив найбрудніші лайки, які знав, проте легше не стало. Це все, що він міг зробити, а тим часом на його фабриці трійка поганців заволоділа контролем над усіма механізмами міста. Пол ледь не гарчав. Наче роздратований тигр, він міряв камеру нервовими кроками. Лють вирувала в ньому, очікуючи моменту, щоб вихлюпнутися назовні. Крук очікував, коли йому принесуть сніданок – тоді він нападе на вартового й вирветься звідси, чого б це не вартувало! Бо він має вирватися. Він має виправити те, що сталося!

Минав час, але ранкову кашу все ще не принесли. З вулиці почувся далекий постріл. Його відлуння було таке слабке і так швидко розтануло в повітрі, що постріл цілком міг бути слуховою оманою.

За тюрмою змінювалося життя міста, а він, єдиний, хто міг якось запобігти цьому, нічого не зробив – і нічого не може вдіяти. У ці рішучі хвилини, коли вирішується доля стількох людей, все, що він може – кричати у тюремній камері! Від безсилля та злості на самого себе Пол стискував зуби до скрипу та стискав кулаки так, що нігті глибоко впивались у шкіру.

Коли перший напад люті минув, у коридорі почувся гамір. Хтось біг до його камери – і це було чутно навіть через килими! Про всяк випадок Пол приготувався до захисту. У численних замках зі скреготом прокручувалися ключі, почулося клацання, ще мить – і двері з грюкотом відчинилися.

На порозі стояв Сервен. Слугу вкривав пил і бруд, його піджак десь загубився, загорнена до ліктів сорочка рясніла бризками крові. Скло в окулярах розбите, але погляд слуги залишався таким же гострим і пронизливим, а обличчя Сервена було втіленням холоднокровної зібраності. В руках він тримав свого меча, по лезу стікала кров.

- Доброго ранку, молодий пане, – так, ніби оце він приніс йому чашку чаю, привітався Сервен.