Розділ без назви (1)

Брати Резнікоффи водночас розрядили гвинтівки, а Сервен безстрашно кинувся вперед.

Грім пострілів, брязкіт меча, дзвін розбитих механізмів. Все сталося так швидко, що з десяти лише двоє встигли відповісти вогнем, їх постріли нікого не зачепили. Крук випустив шість куль – і всі шість знайшли свою мішень. Двох поклав Арктур та ще двох – Сервен. Курт вистрелив лише раз, та промахнувся, після чого довго заряджав новий набій. З гвинтівкою він вправлявся невміло, на відміну від брата.

- Де ти так навчився стріляти, Арктуре? – запитав вражений Пол, перезаряджаючи револьвер.

- У внутрішніх військах, – відповів Резнікофф. – Служив перед вступом до аспірантури, був снайпером роти.

- Ого! – здивувався Крук. – І ти ніколи не розповідав про це!

- Якось розповім.

На щастя, постріли та грюкіт розбитих механізмів не привернули уваги нових автоматонів. Лише мешканці міста обережно дивилися з вікон на четвірку божевільних.

Сервен повів далі. Окрім мирних кебів, вони зустріли ще два патрулі: одного разу встигли втекти без бою, а вдруге довелося знову стріляти. Було простіше порівняно з першим боєм, бо протистояли їм лише кілька солдатів, решта загону - вуличні прибиральники. Мабуть, кращі автоматони зараз скупчилися на «Залізному Серці» та коло Муніципалітету.

- Я не розумію, – бурмотів Арктур собі під носа після бою, заганяючи новий набій у гвинтівку. – Не розумію цей Тріумвірат. Їм ніхто не заважає жити, вони – справжні королі міста, мільйонери, якщо не мільярдери. Спитай, навіщо їм стільки грошей, і вони не знайдуть відповіді! Гарантую. Спитай, навіщо їм влада – і вони знову не знайдуть відповіді! Їм просто потрібно. За принципом: «хай буде».

- Усе впирається в комплекси, – відчеканив Сервен.

- Це гра, в якій важко зупинитися, – сказав Пол. – Як казино…

До Стіни залишалося зовсім небагато.

- Я чую, як вона свистить над моєю головою. Я знаю, що вона за моїм плечем. Але я не знаю, коли вона подарує мені свої чорні маки, – промовив раптово Курт, який мовчав усю дорогу.

Тільки Пол почув його слова. Він на мить розвернувся до молодшого Резнікоффа і побачив у сумних очах яскраве сяйво божевілля. Пол ніколи не був його близьким другом, але багато вечорів вони провели разом, в одній компанії, і Курт завжди був добрим товаришем. Сьогодні він самовіддано прийшов визволити Пола, не зважаючи ані на власний стан, ані на смертельний ризик, ані на повне невміння стріляти. Крук відчув гостре співчуття до геніального музиканта, який остаточно втратив розум.

За годину до дванадцятої – про це повідомили дзвони Башти Шибеників – вони дісталися Стіни. Сервен спрямував четвірку вздовж її старих потрісканих каменів, що ховалися під плющем та пожовклим диким виноградом. Невдовзі дійшли до висохлого колодязя. Сервен стукав по стіні напроти, доки не знайшов потрібний камінь. Він усім тілом наліг на нього; у відповідь Стіна роззявила чорну пащу потаємного ходу.

- За мною, – наказав Сервен.

Хід був плутаний і темний. Очі Пола швидко звикли до темряви, але роздивлятися було нічого – лише прориті в землі стіни довкола. Важко пахло сирою землею. Хід був низенький, треба було йти зігнувшись. Крук ніколи не страждав на клаустрофобію, але тут відчував себе незатишно.

Хід вивів до невеличкої кімнати.

- Тихо! – пошепки наказав Сервен.

Четвірка якомога безгучніше підійшла до дверей. Там чувся одноманітний звук роботи багатьох механізмів. Сервен ледь відчинив двері, звідки у темну кімнатку заструменіло світло, кинув туди погляд й миттєво сховався.