Розділ без назви (1)

- Я… не…

- Так. Ти вбив його, – констатує Резнікофф. Пол хоче побачити його обличчя, але Арктур чомусь у своїй шаховій масці.

Вдалині чується дзвін. Це Башта Шибеників вибиває третю ночі.

Чується стукіт коліс та гудіння моторів, а також бадьорий марш залізних ніг.

Із гущини парку з’являються два кеба у супроводі автоматонів-охоронців. Автоматонів багато, не менше п’ятьох десятків. Кеби зупиняються, з них виходять четверо у довгих плащах і білих перуках. Вони поспішають до дуелянтів, а по їх слідах швидко крокують механічні солдати з гвинтівками в руках, пливуть погрозливим маревом у місячному світлі.

Четверо чоловіків наближаються. Всі вони в чорному і від них пахне Муніципалітетом. Дивляться на тіло, переглядаються, дивляться на нещасного Сокаля, якого все ще нудить. Дивляться на Пола.

Після чого один, з пов’язкою на оці, проголошує тихо та спокійно:

- Іменем Муніципалітету! Пол Крук, – рука в чорній рукавичці вказує Круку в груди, – ви заарештовані за ініціацію та проведення дуелі, що є прямим порушенням закону Муніципалітету про заборону дуелей, наказ номер 19382004, – швидкий погляд на тіло, – а також за вбивство Круора Сітіса.

* * *

Куплені суди проходять швидко.

Процес відбувся того ж дня. Суддя суворо дивився на Пола, біля постаменту щось безперестанку гугносив прокурор, змінювалися свідки, серед яких Крук впізнав лише Сержіо Сокаля. Пол, наче в тумані, чув, як його визнали винним за двома статтями й засудили до сорока років ув’язнення з конфіскацією всього майна. Приставлений до Крука адвокат, старий хворий чоловік з Муніципалітету, мовчав і лише кашляв у великий блакитний носовичок. За весь процес він не промовив ані слова.

- Лише через почуття глибокої поваги до пам'яті вашого видатного батька Суд не призначає вам смертельну кару, Пол Крук, – закінчив спіч верховний суддя; аудиторія довго аплодувала йому.

Коли його виводили із судової зали, Крук підняв голову й побачив серед масок Віскеру. Вона була у чорній траурній сукні, з чорним віялом у руках в чорних мереживних рукавичках. Навіть її губи були в чорній помаді. Віскера зловила його погляд, посміхнулася й послала у відповідь повітряний поцілунок.

Після суду Крука відвезли на старому деренчливому кебі з решітками на вікнах до тюрми. За високими стінами ховався справжній кам’яний лабіринт; під охороною автоматонів його вели плутаною вуличкою до головного блоку камер. У першому залі сидів товстий начальник тюрми. Він старанно записав дані Пола Крука у спеціальний журнал, після чого засміявся:

- То ти в нас сьогодні іменинник! Ну, тоді з днем народження тебе, пане Крук! Непоганий тобі видали подаруночок, ва-ха-ха! – його живіт, затягнутий у чорну уніформу, затрясся від реготу.

Крук одразу зненавидів начальника тюрми.

Після принизливого обшуку речі Пола забрали, запакували й опечатали. Потім його змусили голим, не зважаючи на холод, стояти без руху не менше десяти хвилин – начальник самозадоволеним тоном довго зачитував тюремний розпорядок. Крук не слухав його. Під кінець церемонії службовець у чорній уніформі, що конвоював його з суду, видав Полу сіру хламиду з колючою шерсті та старі стоптані туфлі. На спину хламиди був пришитий великий ромб з яскраво-помаранчевої тканини. Начальник із задоволенням оглянув нового бранця.

- Спробуєш тікати – отримаєш кулю в бубновий туз, імениннику. Зрозумів мене? – попередив він погрозливо і, не очікуючи на відповідь, закінчив: – У тринадцяту!

Його провели довгим коридором з низькою стелею і товстими стінами. Через кожні двері стояв на варті автоматон-солдат. Підлога коридора була вистелена м’яким килимом, аби приглушувати кроки – бранці не мали чути кроків вартового. Той час від часу дивився на в’язнів через спеціально вічко у дверях. Шумоізоляція в тюрмі була така, аби ніхто не міг обмінюватися звуковими повідомленнями, навіть за допомогою стукоту. Камери постійно освітлювалися: вдень - жовтим світлом, вночі – синім. Коли наставали холоди, камери трохи опалювали. Але не настільки, щоб можна було торкнутися товстих стін.

Коли важкі залізні двері із грюкотом зачинилися за ним, Крук осягнув, що це не сон. Його насправді ув’язнили. Найближчі сорок років йому належить провести тут, у маленькій брудній камері з вигрібною діркою у кутку, прикрученою до полу койкою з набитим соломою матрацом та віконечком розміром з долоню високо під стелею.