Розділ без назви (1)

Повірити в це було неможливо.

Адже ще сьогодні опівночі він їхав у кебі разом з Резнікоффим по місту, на ньому був парадний одяг та фамільна маска, а на поясі – улюблений револьвер. Неймовірним здавалося те, що сьогодні вночі він убив людину, хоча не збирався цього робити. Чесно! Він бажав лише прострелити Круору руку. Він хотів кров’ю змити образу, але і в думці не мав забрати життя!

Неймовірним, що дві години тому в нього відібрали фабрику і маєток.

Неймовірним, що він має прожити своє життя тут, у тюрмі.

Неймовірним, що сьогодні був його день народження.

Через віконечко у камеру падав похилий сонячний промінь. День, який так нагадував жахіття, добігав кінця. Але прокинутися від цього жаху було неможливо.

Крук подивився на свої руки. Дико було бачити їх у рукавах тюремної роби. Цими руками він забрав своє перше життя…

Хоча, ні. Брехня. Це було не перше життя, яке він забрав. Якщо пригадати, рівно двадцять один рік тому він забрав одне…

Пол з силою вм’яв кулак у стіну й тихо скрикнув. Руку пронизав гарячий біль.

Неймовірно!

Пол безсило сів на матрац і обхопив голову. Сорок років! Сорок кроків… Все життя шкереберть. Всі мрії, надії – марні. Тріумвірат захопить владу. Що сталося з батьком – так і залишиться таємницею. Неймовірно… «Залізне Серце» так і не прославить фамілію Круків у всій країні. Більше він ніколи не почує гурту Резнікоффа, не вип’є у своєму кабінеті чаю, завареного Сервеном, не змайструє нового механізму в підсобці Модуса…

Неймовірно…

Пол відчував, як у нього забрали життя.

- Я помер, – сказав Крук і розсміявся.

Після цього сили остаточно покинули його.

* * *

Два типи людей: ті, що вбивали інших людей, і ті, що не вбивали. Вбивці, навмисно чи цілеспрямовано забравши своє перше життя, або не могли змиритися з цим, і почуття вини роз’їдало їх подібно до отрути – вони не витримували й ламалися; або, змінившись, жили далі.

Пол Крук належав до останніх. Він спав спокійно, і його розбудив брязкіт віконечка на залізних дверях. Пол підняв голову і побачив на імпровізованому столику алюмінієву миску з грудкою жовтої каші, яку вінчала ложка й окраєць сірого хліба. Поряд стояла кружка з водою.

У віконечку танцював акварельно-світанковий промінь, зливаючись із жовтим світлом електричної лампи. Біля лампи на стелі розпливлася велика пляма іржі, що обрисами нагадувала павука.

Крук сів на койці й роззирнувся навколо. У волоссі заплуталася соломина з матраца, ліва рука боліла від вчорашнього удару об стіну.