Розділ без назви (1)

- Не перебивай, – Арктур зробив застережливий жест. – Тому вони нацькували на тебе Круора. Але молодшому не вистачило клепки зробити все так, як мусив, тому вистава пішла шкереберть. Марк не розраховував, що дуель почнеться раніше. За тобою мали приїхати о третій, на самому початку. За ініціацію дуелі тобі дали би значне менше – стільки, аби Тріумвірату вистачило спокійно захопити владу. Круор, ясна річ, вийшов би сухий з цієї історії. Але, як я вже казав, ти трохи змазав фінал. Марк і подумати не міг, що ти застрелиш його сина…

«Він ще задіє його, аби вплинути на вас, молодий пане», – згадалися давні слова Сервена.

- Я не мав на меті його вбивати.

- Та знаю.

- Одного не збагну – вони ж не могли здогадатися про наш план… Звідкіля вони дізналися?!

- Не повіриш, – Арктур кисло всміхнувся. – Іванна.

- Що?! – Крук витріщив очі.

- Іванна здала нас. Власне, саме вона й передала мені наполегливе прохання забути все, що відбулося за останні два дні, якщо не відчуваю палкого бажання оселитися у сусідній камері. Я, звичайно, погодився…

- Повірити в це не можу! – Пол схопився за голову. – Вона працювала на Тріумвірат від самого початку?

- Ні. Думаю, вони завербували її після вашого розриву.

- Диявол… – Крук сперся рукою об стіну. І тут же прибрав її – долоню обпекло холодом. – Скільки ж помилок я наробив…

- Усі роблять помилки. Це нормально, особливо якщо ти вчишся на них. А от відсутність помилок має насторожувати. – Арктур поглянув на кишеньковий годинник. – До речі, забув сказати: коли пристави з'явилися опечатувати твій маєток, їх усіх, разом з нарядом автоматонів, порубав на дрова твій слуга. Після чого зник, як удатний повстанець. Вночі його оголосили в розшук.

- Сервен!

- Час майже сплив, – учений сховав годинник. – Наостанок хочу тобі сказати, що сорок років ти тут не сидітимеш. Або я дістану тебе звідси, або Марк розрахується за свого сина.

- Гарні перспективи, ти дійсно вмієш підбадьорювати, – саркастично подякував Пол.

- Краще, ніж гнити тут.

Поруч з’явився патрульний тюремник.

- П'ять хвилин минуло.

- Так, вже зникаю, – Арктур кивнув і насамкінець додав: – До речі, все ніяк не розповім тобі, бо весь час забуваю. Пам’ятаєш ту твою ідею експерименту? Коли двері стоять у полі?

- Пам’ятаю.