Розділ без назви (1)

Вирішено – він прострелить Сітісу руку.

Дев’ятнадцять, двадцять.

Нічні мисливці замовкають. Крізь прорізи масок молоді жорстокі очі примружено й жадібно дивляться на дуель. Забуті пляшки коньяку стоять біля коліс кебів.

Сокаль обертається й кричить:

- Готовий!

Через мить Круор повертається і Резнікофф вторить:

- Готовий!

Секунданти відходять.

Пол чекає, коли з місяця зійде хмара, яка заважає йому розгледіти суперника. Навіть при повному місяці світла дуже мало. В сріблястому сяянні все навколо видається несправжнім, потойбічним, іграшковим… Ні, Крук, безсумнівно, може вистрелити і так. Але він не може гарантувати, що при такому пострілі він влучить, куди запланував.

Круор швидко здіймає руку з пістолетом. Серце Пола завмирає. Не треба було зволікати – зараз він зробить постріл! Але пістолет суперника мовчить. Круор повільно опускає зброю.

Він сміється наді мною! Пол скрипить від люті зубами. Сутінки раптово випаровуються з його крові, дивний стан минає, і Крук розуміє, що його нерви на останній межі. От-от, ще трохи – й розірвуться, як старі струни.

Поцілю в руку. Зараз, хмаринка зійде з місяця… Вона вже майже-майже зійшла. В руку. Краще би ти зробив свій постріл, Круор Сітіс! Цей жарт дорого коштуватиме тобі.

Раптово тишу ночі прорізає крекіт ворона.

- Крух! – кричить ворон. – Крух!

Крик ворона обриває струни його нервів. Як слухняний автоматон, Пол робить те, чому тренувався багато років поспіль – скидає руку й натискає на гачок. Птах замовкає, стривожений звуком пострілу. Круор ще мить стоїть, а потім повільно завалюється на спину. Сержіо Сокаль здавлено кричить, випускає з рук на холодну траву револьвер Пола й щодуху кидається до Сітіса. Резнікофф вже там, схиляється над тілом. Від кебів біжать нічні мисливці.

Крук наче уві сні йде й підбирає револьвер. Кладе його за звичкою у лівицю, розряджений пістолет перекладає у праву. Повільно крокує до гомінливої юрби. Йому не віриться, що все навколо відбувається насправді. Срібний світ місяця такий нереальний…

- Крух! – востаннє кричить ворон.

Темна крилата постать зривається з гілки й зникає у темних небесах.

Пол підходить ближче. Ноги ніби скам’яніли, трава хрустить під твердими підошвами. Всі юрмляться над Сітісом, Крук підходить останнім. Вони розступаються перед ним. Пол дивиться на Круора. Хтось уже зняв з його голови маску. Обличчя в Круора бліде, як… як у мерця. Посеред лоба – невелика чорна дірка, з неї сочиться темна кров. Кров парує у холодному нічному повітрі. Місячне світло купає вбите тіло. Пол кидає погляд навколо: всі порозкривали роти та витріщили очі, наче в дешевій трагічній постанові.

- Ти вбив його! – раптово кричить пискливо Сокаль. Він одсахується від Пола, робить кілька кроків назад, спіткнувся й упав. Його нестримно нудить.