Розділ без назви (1)

Вчений розвернувся на підборах і підійшов до секунданта Круора. Пол здійняв очі до нічного купола. Ніхто, крім зірок, не бачив цього інциденту. Навіть всюдисущі слуги у золотих лівреях кудись зникли.

Крук згорав від гніву, що клекотав у ньому. Ніхто й ніколи не дозволяв собі назвати його так! Він вчинив правильно, коли заткнув пащу цього покидька. А ще молодший Сітіс збирався сказати щось про його матір!

Десь далеко й непевно тріпотів здогад про те, що він робить грандіозну помилку. Щось підказувало: Круор з’явився не просто так. Все це накладалося одне на одне, підсилюючи передчуття біди. Але гнів засліпив Пола, і він був цьому радий. Досить тремтіти від страху!

- О третій ночі, – підійшов до нього Резнікофф, – біля Сходів-в-Небо.

- Котра зараз година?

- Незабаром дванадцята. – Арктур подивився на кишеньковий годинник на довгому золотому ланцюжку.

- Не зволікатимемо. Складеш мені компанію?

- Так.

Нічних мисливців надворі вже не було. Чоловіки сіли в кеб і Пол наказав: «Сходи-в-Небо». Спершу їхали мовчки. Коли дзвони на Башті Шибеників пробили північ, Крук сказав:

- З днем народження мене, – і пояснив: – Я народився о дванадцятій.

- Поле, – проникливо відповів Арктур. – Я завжди вважав тебе розумним і послідовним чоловіком. Ти сказав, що Тріумвірату все відомо. Через хвилину з’являється Круор і відкрито провокує тебе на заборонену законом дуель. Зі сторонніх свідків нема нікого. Ти розумієш мене?

- Він назвав мене наволоччю. І почав казати про матір… Я нікому й ніколи не дозволю відкривати рота, аби сказати щось про мою матір.

- Поле…

- Мені начхати на все інше.

Кеб проїхав алеями парку і зупинився. Вони вийшли з екіпажу й повільно пішли до Сходів килимом пожовклої трави.

- Начхати? Дійсно на все? – Арктур зняв маску. – Що ж, Тріумвірат обрав гарний засіб прибрати тебе. Спрацювало відмінно! Ти повівся, як дитина.

- Замовкни.

Вони дійшли до Сходів, не промовивши ані слова.

Минула година, друга. Арктур сидів на сходинці й крутив у руках шахову маску. На його високому чолі пролягли похмурі зморшки. Пол ходив неподалік, відчуваючи пронизливий холод листопадової ночі. Пожухла трава вкрилася першою памороззю й тихо скрипіла під чоботами. Дві години минулися для нього, наче декілька хвилин: Круком заволодів якийсь дивний стан. Він ні про що не думав і нічого не відчував, немов сутінки влилися в його кров, розчинилися в тілі й змусили забути всі людські відчуття, переживання, думки.

Той, хто приходить на поле битви першим і чекає на ворога, – має сили…