Розділ без назви (1)

То була маска, чорна маска на верхню половину обличчя. З легкого міцного лакованого дерева, обрамлена кантом чорного шовку, вона дивилася на Пола пустими хижими зіницями Маску довершував недовгий гострий дзьоб.

Пол здійняв погляд на Сервена.

-  Це… та сама?

-  Так, молодий пане. Ви отримали вашу фамільну маску. Останній, кому вона належала, носив ім'я Корвін Крук.

-  Я пам’ятаю її, – спогад із дитинства: пізня ніч, постать у відчинених дверях: – чорний плащ, чорний капелюх, чорна маска під нею. Ця мить часто ввижалася Полу в поганих снах.

-  Це маска вашого дому, молодий пане, – Сервен поправив окуляри. – Я не знаю, які звичаї там у столиці, але в нашому місті все залишилося по-старому: аристократи не з’являються на публіці з відкритими обличчями.

Слуга замовк. Пол зрозумів, чого він чекає, і обережно, дуже повільно приклав маску до обличчя. Чорний шовк приємно холодив шкіру; застібка на потилиці зійшлася наче сама по собі. Юнак покліпав очима, покивав, проте, на власний подив, лишився задоволеним. Маска виявилася дуже зручною й зовсім не відчувалася обличчям, немов одразу злившись із його шкірою.

-  Вам личить.

-  Дайте людині маску, і вона скаже вам правду, – процитував Крук.

-  Боюся, що не в цьому місті, молодий пане.

Сервен вклонився й підхопив валізи.

-  Пропоную продовжити розмову в кебі, бо тут дуже вітряно. Прошу за мною.

Не очікуючи на відповідь, старий слуга швидко покрокував уперед, до виходу зі станції. Його шкутильгання загадковим чином щезло, а важкенькі валізи Сервен ніс так легко, ніби вони були порожні.

Наостанок Пол різко прокрутив головою — маска трималася міцно — і побачив за п’ятдесят кроків від платформи похмурі обеліски та надмогильні плити.

-  Це Нове кладовище, молодий пане, – Сервен зупинився. – Коли на Старому, що в межах міста, закінчилось місце, друге вирішили розбити тут.

-  Дуже оригінальне місце для цвинтаря. – Пол швидко відвернувся. Могили його пригнічували. – Ходімо звідси.

Слуга кивнув і рушив далі. Пол торкнувся лівицею револьвера на поясі (кепська звичка, що завжди видавала його тривогу) й рушив слідом.

Батько зник! Неймовірно. Все, що Корвін залишив по собі, перейшло до нього, Пола. Вірніше, не просто Пола, а до пана Крука, власника фабрики «Залізне Серце», одного з найбагатших та найвпливовіших людей міста. Звучить непогано – але якби ж тільки він знав, що це за місто! Так почуває себе людина, якій подарували надзвичайно коштовну книгу незрозумілою мовою, зміст котрої сиплеться, наче пісок крізь пальці. Поки що Пол не розумів, що йому робити з цим майном і статусом, які доля так зненацька звалила на нього. Він не був готовий до такого.

Але я доведу всім – а насамперед йому, хоч він і зник – що я гідний! Гідний життя, що віддали мені при народженні. Гідний загальної уваги. І не просто уваги, а ще й поваги! Не через те, що я лише багатенький нащадок відомого дому. А через те, що я – вартий. Я перевершу його...

Пол зціпив зуби й підставив обличчя холодному вітру, який одразу розтріпав йому волосся.