Розділ без назви (1)

- Сліпець? Але… Як же ти малюєш?

- Людвіг писав музику, хоча був глухим, – відповів художник. – Бачити - не обов'язково дивитися.

- Ти сліпий від природи? – Крук ще не прийшов до тями. Йому було соромно за свої різкі слова.

- Ні… Пан Сітіс наказав витруїти мені очі після того, як я розписав його приймальну залу. Він не хотів, аби я зробив подібну роботу ще на чиєсь замовлення.

- То зоряне небо – твоя робота? І Сітіс наказав витруїти тобі очі?! – вигукнув Пол. – Яка дикість!

Він знав, як це робиться. Хімічна реакція, швидка та вкрай болюча: за її допомогою у столиці витруювали так звані моментальні татуювання. А також осліплювали злодіїв… Крук згадав було фантастичний нічний купол із живими зірками, проте рвучкий порив вітру обірвав його спогади, жбурнувши в очі опалий кленовий лист. Коли Пол зняв його, художник зник. Разом із табуреткою й мольбертом.

Крук оглядівся: нікого. Наче ще кілька секунд тому ніякого художника тут і не було. Гнів Пола швидко змінився подивом.

- Що тут коїться?

Тиша у відповідь.

- Диявол грає зі мною. – Крук постояв ще трохи, марно очікуючи на повернення художника, й обережно рушив далі. Ним володіло сум’яття.

На бал він знову дещо припізнився: дорога через парк Сітіса зайняла більше часу, аніж він розраховував.

- Чи залишиться світ навколо таким, як був? – Знайома шахова маска привіталася голосом Резнікоффа.

- Привіт, Арктуре, – над головою пливли сузір’я. Може, сліпий примарився йому?

- Готовий? – підбадьорливо запитав Арктур.

- Ні, – дві останні ночі він майже не спав, цілком можливо що то була галюцинація…

Пол підхопив келих ігристого з таці найближчого служки у золотій лівреї й одним ковтком випив половину.

- Спробуй видихнути та не зважати.

- Гаразд.

- Тримайся спокійно, чорт забирай!

- Гаразд… – Пол не чув, що каже вчений. Його охопило передчуття біди. – Ось він. Прийшов по мою душу.