Розділ без назви (1)

Іванна не промовила ані слова. Обличчя її було сумне й стривожене. Вона уникала дивитися на Пола, чого раніше ніколи не траплялося. А Курт озирнувся, закусив губу, обійняв себе за плечі й прошепотів пригнічено:

- Я чую, як вона йде за мною. В її тендітних долонях я бачу чорні маки…

Чи існував колись гурт із навіженим солістом? Певно, що так, і не один. Але Полу щемило серце, коли він зустрічав Курта. Той дуже змінився останнім часом. Арктур щосили піклувався про брата, проте Курт безупинно занурювався у глибину божевілля і ніщо не могло завадити цьому. Інколи Полу здавалося, що він ось-ось зрозуміє те, що мучить музиканта. Але… Коли здавалося: ще трохи, і він усе збагне, – відчуття ховалося й безслідно зникало.

Іванна так і не промовила ані слова. Навіть не попрощалася.

Наступного дня Пол при повному параді вийшов з маєтку раніше. Він вирішив дістатися палацу Сітіса пішки.

На плечах – важкий чорний плащ, обличчя звично зігрівала маска, а гнізда пояса рясніли новенькими набоями. Крук ступав повільним кроком. Охоронці Високого Міста салютували йому. Клени, висаджені вздовж вулиці, уже майже опали, тільки де-не-де на чорних гілляках сяяло золотом останнє листя.

Настав вечір, що змінить його життя. Він знав, яке питання почує, і знав, що прозвучить у відповідь. І йому було страшно. Від усвідомлення того, що він намагатиметься обдурити трьох найвпливовіших і найбагатших людей міста, під шкірою розтікався паралізуючий холод.

На прощання Пол сказав Сервену:

- Якщо мене вб’ють або я не повернуся, знайдеш на столі у великому жовтому конверті мої останні розпорядження.

- Слухаюся, молодий пане. Ви певні, що бажаєте йти без супроводу?

- Так.

Маска стала його другим обличчям, його щитом. Вона допомагала приховати зайві емоції, а водночас була символом фамілії та багатства. Пол поріднився з маскою так, що інколи забував знімати її лягаючи спати.

Крім нього та автоматонів-вартових, на вулиці нікого не було – звичне явище для Високого Міста. Ніхто тут не прогулюється, всі їздять кебами. Та й негода - не до прогулянок… Однак за наступним кленом з’явився чоловік на низенькому табуреті. Він швидко малював картину, що стояла на кульгавому мольберті. Крук уповільнив ходу й зупинився біля художника. Вуличні митці ніколи не з’являлися у Високому Місті, бо це могло коштувати їм життя. Важко сказати, якого віку був цей дивний художник – може, років двадцяти, а може, всіх сорока. Одягнутий у стару одежу; довге кучеряве волосся давно не знало ані ножиць, ані води, ані гребінця. Заплющені очі. На полотні різкими нервовими лініями він зобразив дорогу, осяяну повним місяцем.

Дивно, що охоронці досі не застрелили його, подумав Пол і звернувся до митця, не привітавшись:

- Малювати у Високому Місті смертельно небезпечно.

Художник нічого не відповів. У правиці тримав простого олівця; на вказівному пальці витатуйовано слово «ARCANUM».

- Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю! – Пола обурило, що на нього не звернули жодної уваги.

Художник повернув до нього неголене обличчя і відкрив очі. Крук відсахнувся: у нього вп’явся погляд порожніх білків.

- Я не можу дивитися на вас, пане Крук. Прошу мене вибачити, – голос художника шелестів, як осінній вітер. – Я – сліпець.

Пола наче крижаною водою шугонули.