Розділ без назви (1)

-  Бувайте.

Провідник махнув тією ж хусточкою до голови потяга, піднявся до вагона й грюкнув дверима. Потяг басовито загудів, з оглушливим шипінням випускаючи клубки пари, здригнувся, і за мить неохоче покотився далі.

-  Доброго дня, молодий пане, – Сервен, притримуючи долонею прикрашене китицями руків’я меча, низько вклонився. Голос його нагадував крекіт ворона. – Вітаю вас із поверненням до рідного міста.

-  Дякую! Радий бачити тебе, Сервене. – Пол усміхнувся. В дитинстві старий слуга був єдиною людиною, котру він міг назвати другом. – Спасибі за телеграму й зустріч. Я так поспішав, що навіть не додумався відповісти. Як ти дізнався, що я приїду саме цим потягом?

-  Це було неважко, молодий пане, – квадратні окуляри блиснули, спіймавши сонячний промінь, – потяг зі столиці тут проходить лише раз на тиждень.

Пол вирішив, що на цьому вітальну церемонію можна завершити, і перейшов безпосередньо до справи.

-  То що сталося з моїм батьком?

-  Молодий пане, – Сервен ще раз уклонився й доповів: – Ваш батько зник дванадцять місяців тому. Не полишив жодної записки, жодного сліду. Його ніхто не бачив. Про нього ніхто не чув. Навіть болотники. Усі пошуки виявилися даремними. За місцевими законами одного року достатньо, щоб оголосити людину померлою.

-  Померлою? – Пол спробував на смак слово, яке до цього траплялося йому лише в книжках.

-  Саме так, молодий пане.

-  Але чому мене не сповістили раніше? Цілий рік минув!

-  Ви мали закінчити навчання, молодий пане.

Батько мертвий! Буря емоцій захлиснула його, але Пол жодним рухом не видав своїх почуттів.

-  Проте він продовжував оплачувати мій пансіон...

-  Я сплачував усі рахунки, молодий пане. Я взяв на себе сміливість вести всі справи дому, допоки пан Корвін повернеться. Але надія була марною: цього так і не сталося. – Сервен на мить скривив рота, як це прийнято при співчутті. – Я цілком поділяю ваше горе.

-  Я не відчуваю ніякого горя, Сервене. – Пол різко, на повні груди, вдихнув холодне повітря. Прислухався до себе: буря зникла так само різко, як і прийшла. Він нічого не відчував, абсолютно нічого. Жодної емоції. Лише сіра ковдра байдужості. – Батько був чужим для мене, ти це чудово знаєш. Тому не треба – про горе, про співчуття… Я не люблю нещирості.

-  Слухаюся, молодий пане, – старий слуга вклонився. – Також маю повідомити, що ви, як єдиний нащадок, стаєте головою дому Круків і власником фабрики «Залізне Серце». Відтепер ви її повноправний господар, а також володар родинного маєтку та один із чотирьох найбагатших людей цього міста.

-  Ого! – от і все, що Пол зміг вичавити з себе цієї миті. Повірити було важко. Оце так новини!

-  Необхідно буде владнати всі юридичні питання, підписати потрібні документи. Муніципалітет сповістить про це відповідним запрошенням. Але, як ви розумієте, всі паперові дрібниці – тільки констатація факту. Тому одягніть це, молодий пане, – Сервен дістав щось чорне з-під поли й передав приголомшеному спадкоємцю.

-  Що це? – Крук обережно взяв предмет, простягнутий йому Сервеном.