Розділ без назви (1)

Отже. Рано чи пізно, Тріумвірат зробить йому пропозицію. Ту саму, що була зроблена Корвіну. Їхня мовчанка – лише хитрість. За їхнім планом, чим довше він житиме у рідному місті, тим більше резонів з’явиться у нього приєднатися до них. Ця тактика, безсумнівно, мала всі шанси спрацювати. І вона, певно, й спрацювала б. Але Тріумвірат, прорахувавши все, ніяк не міг очікувати появи одного важливого фактора.

Постріл.

Після написання єдиного у житті листа до сина Корвін безслідно зник. Пол запитував себе: що трапилося далі? Батько відмовив Тріумвірату? І той прибрав його, заплативши потрібним людям? Чи Корвін просто втік, бо, як сам зізнавався, – боягуз і не знає що йому робити далі?

Постріл.

Ніхто не міг дати відповідей на ці запитання. Пол знову й знову повертався до них, перебирав давно відомі йому факти, проте щоразу заганяв себе в кут: що робити далі?

Постріл.

Крук знав лише одне: він повністю вірить словам батька. Кожному його слову, до останнього. І не бажає бути пішаком у грі Сітіса. Не бажає бути вбитим після того, як зіграє свою роль.

Два постріли поспіль. Остання куля, як і всі попередні, влучила точнісінько в яблучко.

Того ж вечора він розповів про все Сервену. До цього він нікому не обмовився про батькового листа. Старий слуга вислухав Пола мовчки, як завжди, з кам’яним обличчям і промовив:

- Я буду з вами до останнього, молодий пане.

- Дякую, Сервене. Певен, що твоя допомога мені знадобиться. – Пол усміхнувся. Безмежна відданість слуги підбадьорила його.

- Пробачте моє нахабство, але ви згаяли багато часу.

- Так. Визнаю помилку.

- Будемо сподіватися, що ця помилка не стане фатальною.

На ніч Пол перечитав лист батька та декілька разів прослухав улюблену музичну скриньку мами.

А наступного дня йому надійшло запрошення від Марка.

* * *

Вечір лише почав розмальовувати вогнями Високе Місто, коли Пол прибув до резиденції володаря «Імперії». Погода стояла лагідна, природа наче дихала затишком і спокоєм.

Але Пол не відчував ані затишку, ані спокою. Він був украй знервований, його лівиця то злітала до маски, то лягала на револьвер, і він щоразу зі злістю зупиняв себе.

Слуга в золотій лівреї вклонився йому й провів до парку. Сітіс у розкішному білому костюмі для полювання чекав на нього, споглядаючи, як вітер грається опалим листям на поверхні ставка.