Розділ без назви (1)

Нерідко ввечері він їхав у місто – до річки, у парк, у театр ляльок пана Зета або в казино. Крук їздив туди не задля виграшу, а за гострими миттєвостями завмирання серця й дивним почуттям втіхи од програшу. Втім, це ставалося зрідка, і зазвичай він їхав у «Золотий Трилисник». Там Пол знімав маску і відпочивав з людьми, яких міг назвати якщо не друзями, то хоча близькими товаришами. До слова «друг» він підходив обережно й прискіпливо, а тому з-поміж усіх своїх знайомців міг так назвати лише Арктура. Щось споріднене з собою відчував у цьому чоловікові, що зайвий раз доводило: вони зустрілися не випадково.

Влад Борімскі виявився непоганим співбесідником, але страшенним занудою. Пол як міг намагався уникати спілкування з ним, але не обтяжений відчуттям такту Борімскі цього не розумів. Інколи його безкінечні монологи про гнилу владу разом із запахом дешевих сигар, який відчувався навіть у диханні Влада, так дратували Крука, що він ледь стримувався, аби не зарядити домашньому революціонеру копняка.

Курт Резнікофф був украй замкнутим, відлюдкуватим. Своє божевілля він втілював у піснях, які натхненно творив у наркотичному екстазі. Самотність і відчуженість стали обладунками, що переховували бідолашного Курта од світу. Крук жалів його, але ніколи не наважувався вимовити своє співчуття вголос.

З Котиком у Пола не виявилося тем для спілкування, вони були людьми з різних світів, що стало зрозуміло після пари беззмістовних бесід.

Протягом досить тривалого часу, разів зо два на тиждень, Пол зустрічався з Іванною – завжди у неї вдома, ніколи – у нього. Спершу зустрічі були сповнені захвату й пристрасті, але після того як хвиля ейфорії спала, Пол зрозумів, що нічого, крім симпатії, не відчуває. Іванна виявилася… порожньою. Вона нічого не могла дати йому, крім насолод у ліжку. Крук порівнював її з книгою, що мала яскраву палітурку ззовні й чисті аркуші всередині. Пол не бажав заповнювати ті аркуші.

Він довго копирсався в собі, але так і не знайшов жодних натяків на почуття, яке називають коханням. Після цього Крук спробував бачитися з нею рідше, але це нікого не порятувало: Іванна справді закохалася. Це було видно у її очах, рухах, словах: тільки сліпий не міг побачити її почуттів. Пол мучився, але почати відверту розмову не наважувався, поки Іванна не стрималась й зізналась:

- Я кохаю тебе.

Вона промовила це із сумом людини, що вже знає відповідь на своє зізнання.

- Ти чарівна, – одповів Крук.

Після цього він більше не приходив до неї й ще довго докоряв собі за ці незначущі слова.

У компанії вони стали дуже ввічливі одне з одним, але віднині їх спілкування обмежувалося привітаннями й прощаннями. Всі в компанії – навіть нетактовний Борімскі – мали достатньо виховання, аби не підіймати та не зачіпати цієї делікатної теми.

«Золотий Трилисник» був дуже популярним закладом у місті, тут завжди юрмилися відвідувачі. Одного разу Пол побачив білявку у відвертій червоній сукні, що замовляла коктейль у барі. Він вказав на дівчину Резнікоффу.

- Віскера, – констатував Арктур.

Пол не впізнав її без маски. По спині пробіг колючий холодок.

- Зазвичай проводить час у «Тіарі», це заклад Сітісів. Але зрідка і сюди приходить. – Погляд Резнікоффа закипів ненавистю.

Його лють була такою дикою, що Пол не наважувався запитати, ким йому доводилася вбита «літераторами» дівчина. Випитувати в інших він не схотів – кожен має право мовчати.

Ще місяць після прибуття Крука ледь не завалювали запрошеннями: він був дуже відомою, можна сказати, навіть модною персоною, але Пол так старанно ігнорував усі світські раути, що містом про нього пішли чутки як про замкнутого, похмурого, навіженого механізатора, – точну копію свого батька. Струмінь запрошень згодом висох. Пол збайдужів до пліток, проте часом вони дуже дратували – особливо оповідки про незайманих невільниць у казематах його маєтку або молитви, які він служить вночі на фабриці духу машин, в якого ревно вірує.

Обов'язково щодня Крук вправлявся у стрільбі. Важливі рішення він приймав саме стріляючи з револьвера. Завдяки цій вправі Пол не тільки відточував свою влучність, а ще й концентрувався та продуктивно розмірковував: стрільба була його медитацією.

Спочатку він намагався уникати теми Тріумвірату навіть у думках. Досить довго Крук старанно оминав її, доки не зрозумів, що боїться. Що намагається втекти від рішення у буденні справи, забутися безсонними ночами, переховатися серед вечорів у місті. Він збагнув це одного холодного дня, коли дуби відкидали на подвір’я коротку погрозливу тінь. І тоді внутрішній протест і небажання усвідомлювати себе боягузом змусили його замислитися.

Мішень стояла за сімдесят кроків. Пол зробив перший постріл.