Розділ без назви (1)

А понад все це – Сходи-в-Небо. Далі – провал.

Крук прийшов до тями у власному кабінеті, на ліжку.

Вії наче відлили з чавуна. У скронях без зупину били дзвони й молоти, а в роті розстелилася пустеля. З грудей Пола вирвався мимовільний стогін.

- Я приніс вам води, молодий пане, – голос поруч прозвучав так, ніби вдарив гуркіт грому.

- Не… Так… Голосно. – прохрипів молодий пан помираючим лебедем. – Подай мені воду прямо в руку.

Він трохи підвівся і виставив ліву руку вперед. Очі не хотіли розкриватися. А якщо уявити, яке пекельне світло на них очікує… Пол стримав новий стогін, а в долоню тим часом перекочувала висока прохолодна склянка. Спраглий, припав він до неї як до оази, й солодка амброзія, благословенний напій богів розтікся живою музикою його стражденним тілом.

- Уф, – вичавив він із себе, коли вода закінчилася. – Мені потрібно ще декілька таких.

Коли первинний курс відновлення минув, Пол сів на ліжку й помацав голову. Наче не квадратна, а здавалося ж!..

- Як… як я потрапив додому?

- Вас сюди привела на ранок чарівна руда пані, – відрапортував потойбічним голосом Сервен, – вона залишила візитну картку.

- Іванна… – згадав Пол.

- Саме так. Кеб, маска, револьвер та все інше було при вас, не турбуйтеся.

- Кеб також був при мені? Чудово…

- Звіт за вчорашні роботи та план на сьогодні лежить на вашому столі. Туди ж я поклав візитівку пані Іванни. І повідомлення від пана Резнікоффа.

- Резнікоффа? – Пол навіть зацікавився. Правда, лише на декілька секунд. – Що він там пише? Не кажи мені, що ти не читав, бо я знаю, що читав.

- Він питає, чи ви живі, молодий пане.

- О-о-о, – простогнав Пол та знову повалився у ліжко. – Сервене, напиши, будь-ласка, відповідь люб’язному пану Резнікоффу. Текст такий: «З вами я більше в житті не питиму».

- Буде виконано, молодий пане. Ще щось?

- Води. Холодної. Ще. Багато.

Увечері, коли Пол зміг самостійно дістатися їдальні, аби вперше за день попоїсти (курячий бульйон і сухарі), прийшов лист. «Нічого, звикнеш», – писалося в ньому.